Рішення Вищого адміністративного суду України як підстава для формування прецедентного права

Рішення Вищого адміністративного суду України як підстава для формування прецедентного права

План:
1. Вищий адміністративний суд України та його правонаступник Касаційний адміністративний суд, як суб’єкти нормотворення прецедентного права
2. Судові рішення та судова практика  в адміністративному судочинстві, як норми прецедентного права 
3. Передумови застосування прецеденту в адміністративному судочинстві України
4. Законодавчі ініціативи щодо запровадження прецедентного права в адміністративному судочинстві
5. Тенденції розвитку «Електронного судочинства»


За час проведення судових реформ у незалежній Україні, стало зрозумілим,  що проведення внутрішньої структурної перебудови судової гілки влади, недостатньо для вирішення проблем судочинства, які спричинені головним чином правозастосовною недосконалістю законодавства. 
Необхідність забезпечення пріоритету прав та свобод особи у судочинстві, створення механізмів їх реалізації обумовили зростання ролі суду як незалежного та неупередженого державного органу, що має здійснювати функцію правосуддя, забезпечувати дотримання законності та справедливості в судочинстві. 
В контексті судової реформи та забезпечення практичної реалізації принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом задля забезпечення засад рівності кожної людини перед законом, формування прецедентного права і ролі судового прецеденту як джерела права України, стало б дієвим механізмом вирішення численних колізій та прогалин у законодавстві. 
Роль судового прецеденту як джерела права та механізму забезпечення єдності судової практики досліджувалась у роботах Р. Гери, Г. Кельзена, А. Дрішлюка, Д.Кирилюка, Р. Куйбіди, В. Мідзяновської, Т. Лесюка, Л. Луць, Б. Малишева, Б. Пошви, С. Шевчука, M. Algero, J.R. Bentham, G. Gilmore, O. Hathaway, K. Knight, E. Maltz, S. Lindquest, K. Llewellyn, A. Markel, E. Re, F. Schauer, G. Slapper, L. Ponoroff та багатьох інших дослідників. 
Розглядаючи можливість використання судового прецеденту в Україні, слід враховувати, що в юридичній науці ведуться дискусії відносно питань: 1) чи можливе використання судового прецеденту як джерела права в українській правовій системі; 2) чи властиві сучасному українському суду разом із правозастосовними функціями також і правотворчі; 3) чи не підміняє він при цьому й не дублює законодавчі органи або робить і те й інше одночасно. У зв’язку із цим нині фактично існують дві протилежні точки зору. Вченими, які визнають судову практику й судовий прецедент які джерело права, є С.В. Шевчук [1] , Л.А. Луць [1] , Б.В. Малишев [1] , М.І. Мельник [1] , Д.В. Кирилюк [1]  та ін., на думку інших вчених, а саме Н.М. Пархоменко [1] , Ю.Ю. Попова [1] , судовий прецедент джерелом права не визнається. С.В. Шевчук надає таке визначення: судова правотворчість – це результат визнання нормативності актів судової влади, які складають судову практику, усталену судову практику (jurisprudence constante) або в яких міститься судовий прецедент, правова позиція, правоположення. Він стверджує, що визнання нормативності актів судової влади в країнах романо-германської правової сім’ї, а також в Україні обумовлено вимогами судочинства та принципом верховенства права [1, С.8] .
Правотворча роль судів не заперечується у Німеччині, Франції, Нідерландах, Швейцарії. Сучасне континентальне право країн, на які Україна традиційно орієнтується в своєму правовому розвитку, – це не тільки і не стільки кодекси і закони, скільки сотні та тисячі рішень судів різноманітних інстанцій, які стали результатом аналізу обставин конкретних справ, аргументів, покладених в основу попередніх рішень, а іноді тлумачення норм кодексів (законів). Договірне, банківське, податкове право сучасної континентальної Європи розвинуте саме у вигляді прецедентів: рішень не тільки вищестоящих, але і регіональних та місцевих судів, що вперше розглядають оригінальний, тобто безпрецедентний спір з визначеного питання.
Оскільки судовий прецедент є продуктом судової діяльності, необхідно  розкрити питання, які стосуються особливостей здійснення судом правотворчої функції. Проведення судово-правової реформи поставило перед Україною завдання щодо закріплення статусу суду в якості справді незалежного та неупередженого державного органу, що забезпечує дотримання законності та справедливості. Одним з вірогідних шляхів досягнення цього є можливість набуття певними рішеннями вищих судів прецедентного характеру.

1. ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ТА ЙОГО ПРАВОНАСТУПНИК КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД, ЯК СУБ’ЄКТИ НОРМОТВОРЕННЯ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА

Завданням адміністративного судочинства є забезпечення кожному, захисту права, яке було порушено у сфері здійснення державного управління.
Адміністративні суди забезпечують функцію правозахисту, оскільки вирішують спори громадян, підприємств, установ, організацій з публічною адміністрацією, чим сприяють формуванню ефективних стандартів належного управління.
У сфері здйснення державного управління важливим чинником є забезпечення захисту прав кожному на умовах рівності та справедливості, які забезпечуються адміністративними судами. 
Зміна внутрішньої системи, запропонована в рамках проведення судової реформи 2015-2020 років, тягне за собою також зміни контролю за виконанням судових рішень, а також вдосконалення статусу та відповідальності судді.
Задля формування сталої та однакової судової практики на принципах рівності кожного перед судовим рішенням, необхідне при вирішенні справ дотримання законності, обґрунтованості та верховенства права. 
Метою системи перегляду рішень адміністративних судів попередніх інстанцій є перевірка їх наступною інстанцією за ієрархією на відповідність дотримання при розгляді справи принципів верховенства права, законності, рівності та інших принципів визначених як обов’язкові в Конвенції Європейського суду з прав людини.
Кожний перегляд судового рішення за ієрархією в адміністративному судочинстві має своє завдання та призначення. 
Так, перегляд судових рішень в контексті ст. 237 КАСУ є гарантуванням кожному права на справедливий суд, оскільки через такий перегляд забезпечується однакове застосування судами норм права та дає можливість встановити істинність висновків судового розгляду через виправлення можливих помилок.
Відповідно до ст. 237 Кодексу про адміністративне судочинство України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень може бути неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинили або ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, або рішення прийнято з порушенням правил підсудності справ чи встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.
Завданнями перегляду судових рішень за винятковими обставинами є: встановлення (визначення) порядку, умов та вимог однакового застосування судом (судами) однієї й тієї самої норми права; виправлення помилок суду (судів) касаційної інстанції в питаннях застосування норм матеріального чи процесуального права; формування судової практики і визначення політики та ідеології правозастосування для судів загальної юрисдикції, оскільки рішення Верховного Суду України обов’язково враховують при розгляді справ та носять прецедентний характер. [1, С.89] 
Касаційне провадження при перегляді судових рішень за своєю суттю повинно стати і розглядатись своєрідною функцією контролю правосуддя в адміністративному судочинстві. 
За Європейськими рекомендаціями судовий контроль повинен закінчуватись апеляційною інстанцією. Так у спільному експертному висновку щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підготовлений Венеціанською комісією і Дирекцією з технічного співробітництва Генеральної Дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи Ухвалений Венеціанською комісією на 82-ому пленарному засіданні (Венеція, 12-13 березня 2010р.) зазначається, що система судів вельми складна. Існують чотири рівня судочинства, хоча напевно, після касаційного провадження у вищому спеціалізованому суді Верховний Суд переглядатиме їхні рішення лише у зв’язку зі справді винятковими обставинами (ст. 40.2), що на практиці означатиме три судові інстанції розгляду справи. [1] 
Оскільки вищі спеціалізовані суди діють як касаційні інстанції, таким чином перебирають на себе функції, які зазвичай належать Верховному Суду. У такому випадку постає питання про доцільність самостійного існування таких судів (вищого спеціалізованого суду та Верховного Суду). Спроба об’єднати їх, тим самим спростивши судову систему, може значно позбавити її від зайвої бюрократії та адміністративного тягаря. 
Так нова судова система, запроваджена прийняттям змін до Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» система передбачає відмову від чотирьох касаційних судів (Верховного Суду і трьох вищих судів). 
Так у новій редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. встановлено норми, які запроваджують трирівневу судову систему в України. 
Відповідно до ст. 37 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» функції, які виконували вищі спеціалізовані суди, будуть виконувати касаційні суди (в тому числі Касаційний адміністративний суд), у складі Верховного Суду, а структура «Велика палата» цього ж суду, в іншому складі (як у Європейському суді з прав людини), переглядатиме постановлене рішення «у зв’язку з винятковими обставинами». 
Спочатку буде створено єдиний суд касаційної інстанції для загальних судів – Верховний Суд. Ці суди мають розпочати роботу якнайшвидше (упродовж року після внесення відповідних змін до Конституції). Після цього мають припинити роботу діючі суди найвищого рівня.
Відповідно до п. 7 розділу ХІІ Перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статус судів» від 02.06.2016 р. з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов’язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України »Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).
Нові суди формуватимуться поетапно, починаючи з вищого рівня. Цей процес може бути закінчити за три роки. Після початку роботи нових суддів повноваження інших суддів мають бути припинені у зв’язку з повною реорганізацією судової системи. 
Для того щоб зрозуміти повноваження у сфері нормотворчості як Вищого адміністративного суду України, так і його правонаступника Касаційного адміністративного суду, необхідно розглянути питання щодо місця ВАСУ, його повноважень та функціонування в судовій системі в загалом.
На сьогоднішній час систему суб’єктів адміністративно-процесуальних правовідносин становлять: суди (адміністративні суди і Верховний суд України), особи які беруть участь у справі, інші учасники процесу. Адміністративні суди, як спеціально створені органи для захисту прав та законних інтересів суб’єктів публічно-правових відносин здійснюють спеціальну діяльність, обумовлену їх статусом та мають власну ієрархічну структуру, яку на даний час очолює Вищий адміністративний суд України, а в подальшому це буде касаційний адміністративний суд у складі Верховного суду України. За таких обставин доцільно розглядати про збереження певних функцій Касаційний адміністративний суд певним правоприємником Вищого адміністративного суду, але з більшими повноваженнями враховуючи входження до складу Верховного суду. Тому в подальшому в цьому дослідженні розгляд питань та досліджень щодо місця Вищого адміністративного суду України будуть притаманні і новому касаційному адміністративному суду. 
Місце Вищого адміністративного суду України у системі суб’єктів адміністративно-процесуальних правовідносин буде визначатися тими завданнями та функціями, які через свої повноваження він реалізує.
Так Вищий адміністративний суд України є вищим органом судової влади у системі адміністративних судів. Він є унікальним судом, за своєю суттю, в судовій системі України, оскільки одночасно може виступати у якості суду різної інстанційності: як суд першої інстанції (ч.4 ст.18 КАСУ), як суд апеляційної інстанції (ч.3 ст. 172, ч. 6 ст. 183-1 КАСУ), як суд касаційної інстанції  (ст.210 КАСУ).
Крім того, виключна підсудність справ до Вищого адміністративного суду України встановлена ч. 2 ст. 171-1, згідно якої  акти, дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, а також рішення, дії чи бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів оскаржуються до Вищого адміністративного суду України. Розподіл таких справ між суддями Вищого адміністративного суду України здійснюється без урахування спеціалізації суддів. 
Вважливим є те, що рішення ВАСУ прийняті за такою категорією справ (з виключною підсудністю) є остаточними і оскарженню не підлягають. 
Відповідно до ст. 32 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції від 07.07.2010 р. на ВАСУ покладалися повноваження щодо аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики, надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової спеціалізації. 
До складі ВАСУ також функціонували Пленум ВАСУ, Науково-консультативна рада та офіційний друкований орган вищого спеціалізованого суду (ст. 36 та ст.. 37 Закону України «Про судоустрій і статус судів»  в редакції від 07.07.2010 р.). 
Таким чином, Вищий адміністративний суд України має особливий статус в системі судової влади взагалі та в адміністративному судочинстві в тому числі, оскільки вирішував досить широке коло питань у сфері державного управління і за своїми повноваженнями ВАСУ фактично забезпечував гарантування незалежності від виконавчої влади, яку контролює адміністративне судочинство.
Отже при зміні судової системи та перетворенні її на трирівневу, ВАСУ повністю зникне як самостійний суб’єкт адміністративно-процесуальних відносин.
З приводу запровадження нової структури судів своє занепокоєння висловлювали Європейська асоціація адміністративних суддів, а Вищий адміністративний суд України, навіть звернувся до Президента України з проханням застосувати надане йому Конституцією України право вето щодо ухваленого Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. (лист ВАСУ від 09.06.2016 р.) [1] 
Але така позиція ВАСУ не була підтримана і новий закон щодо змін судоустрою України було прийнято.
Необхідно зауважити, що спрощення функціонування судової системи України, в тому числі й адміністративного судочинства, значно допоможе більш ефективному здійсненню судового провадження та певним чином зніме завантаження з Верховного суду, а у самих суддів з’явиться більше часу для виконання безпосередньо своїх основних обов’язків, які раніше витрачались на здійснення суддівського самоврядування. 
Також для забезпечення функціонування судової системи в рамках розгляду справ у розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції Європейського суду з прав людини очевидним та необхідним вбачається запровадження сталої судової практики на базі однакового застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні справ у першій та апеляційній інстанції за аналогічними справами, тобто фактично запровадження прецедентного права.
Удосконалення правозабезпечувальної та нормотворчої діяльності ВАС України, а в подальшому касаційного адміністративного суду, повинно бути повязане з питаннями гарантій реалізації права на справедливий судовий розгляд та формуванням єдиної практики адміністративного судочинства. 
Такі гарантій зокрема полягають у принципі забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, а також обовязовості судових рішень, що визначаєтся одним з основних приницпів судочинства за практикою ЄСПЛ. 
«Андрієвська проти України» (Andriyevska v. Ukraine) від 1 грудня 2011 року,  заява № 34036/06 – у цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, враховуючи обставини справи та висновки у справі «Буланов та Купчик проти України», що немає підстав вирішувати інакше, ніж в останній справі, і визнав порушення п.1. ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч рішенням Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади.
Отже забезпечення ВАСУ та Касаційного адміністративного суду України (в складі Верховного суду) принципу касаційного оскарження рішень адміністративного суду повинно стати основним їх призначенням та відображати їх процесуальну діяльність.
Відповідно до ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. №2747-IV юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:
1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;
6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;
8) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за виключенням спорів, пов’язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю.
Згідно Аналітичному огляду стану здійснення адміністративного судочинства у першому півріччі 2016 року Вищого адміністративного суду України [1]  розглянуто справ усіх категорій – 77332, з них: Справи зі спорів з приводу забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України – 5 837  (7,5%); Справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері економіки  – 5 711 (7%); Справи зі спорів з приводу забезпечення сталого розвитку населених пунктів та землекористування – 7 617 (10%); Справи зі спорів з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства – 18 639 (24%); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної фінансової політики – 5005 (6,4%); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та спорів у сфері публічної житлової політики – 21371 (27,6%); Справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції – 3634 (5%); Справи зі спорів з відносин публічної служби – 6029 (8%); Справи інших категорій – 3489 (4,5%)
Адміністративні спори здебільшого пов’язані з тим, що держава виступає щодо фізичної чи юридичної особи не як рівноправна сторона у договорі, а як носій суверенної влади, який може наказувати або забороняти вчиняти певні дії, надавати дозвіл на певну діяльність чи, навпаки, скасовує раніше наданий дозвіл. 
Відповідно до ст. 220 КАСУ суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі. Суд касаційної інстанції не може розглядати позовні вимоги осіб, які беруть участь у справі, що не були заявлені у суді першої інстанції.
Повноваження ж Верховного суду в адміністративному судочинстві зводяться до того, що згідно ст. 237 КАСУ він розглядає заяви про перегляд судових рішень виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; 4) порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 1711 цього Кодексу; 5) невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Таким чином, основним завданням судів касаційної інстанції є забезпечення однакового застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні справи в адміністративному судів задля дотримання принципів верховенства, рівності та законності всіх учасників процеса. Таке забезпечення досягається шляхом перегляду справ у касаційній інстанції, проведенням проворозяснювальної роботи у судах нижчих інстанцій. 
Так, серед загальної кількості інформаційних листів ВАС України, розісланих судам нижчестоящим інстанцій у 2016-2013 роках половина містять роз’яснення процесуального характеру  [1] . 
Важливим в створенні системи яка б забезпечила єдність судової практики в адміністративному судочинстві є те, що суди касаційної інстанції при її формуванні беруть на себе нормотворчі функції, а саме вони повинні визначити значення встановлених фактів у ході судового провадження, їх мету та соціальну спрямованість в сфері публічно-правових відносин, а також місце судових рішень, які за суттю стануть прецедентами, в системі правового регулювання. 
Стала та єдина судова практика однозначно буде сприяти більш правильному, точному та однозначному розумінню державного регулювання, що в свою чергу, буде впливати на стан законності та правовопрядку у державі в цілому. 
 Судова правотворчість повинна відповідати загальним ознакам правотворчості, а саме: здійснюватись спеціально уповноваженим суб’єктом; створювати, змінювати або скасовувати нормативні приписи; визначатись процесуальною діяльністю; результати діяльності повинні мати закріплення в юридичних документах (актах) [1, С.50-51] 
Також для судової правотворчості, в нашому випадку в сфері адміністративного судочинства, повинні бути притаманні такі ознаки: здійснення спеціально уповноваженими судами (у сфері адміністративного судочинства це ВАСУ та ВСУ); пов’язаність із реалізацією функцій судової влади (при розгляді в адміністративному суді публічно-правового спору, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень); здійснено в особливій процесуальній формі (адміністративне судове провадження); спрямованість правотворчої активності на встановлення нормативно-правових приписів (встановлення суттєвих фактів для вирішення справи); фіксація у судових правотворчих актах (відповідні судові рішення ВАСУ та ВСУ). [1, С.1] 
Затвердження за судами касаційної інстанції адміністративного судочинства функцій нормотворчості підтримає інтереси правосуддя, щодо функціонування незалежної судової влади з дотриманням принципів верховенства права, забезпеченням реалізації конституційних норм щодо захисту прав та свобод, а також заповнить прогалини та усунення колізій об’ємного владного правотлумачення. 
Важливим стане той факт, що формування норм права у судовому порядку, буде полягати у визначенні правової позиції, викладеної при судовому розгляді, які будуть обов’язковими не лише для сторін по справі, а і для суспільства в цілому, а також обов’язковими для судів нижчих інстанцій та матимуть силу переконливості при розгляді аналогічних справ.
Оскільки головним завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, то адміністративний суд, не зважаючи на зумовлені приватними інтересами вимоги позивача, також захищає ще й публічний інтерес, природа якого закладена законодавством України, що визначає правовий статус суб’єктів владних повноважень. Наприклад, судові спори щодо визнання незаконними постанов Кабінету Міністрів України – Постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015 р. по справі №826/16447/15 про визнання незаконною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 р. №237, в якій приватний інтерес полягав у вимогах Позивачів (громадян Мензак І.Д. та Лісоветченко Н.С.) сплачувати за спожитий газ на рівні зі споживачами, які не мають лічильників. Публічний інтерес цього рішення полягає в скасуванні зміни норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, якими вдвічі зменшено наведені норми споживання природного газу населенням. Скасування рішень місцевих адміністрацій, наказів Державної податкової адміністрації тощо.
Постановою Вищого адміністративного суду України від 30.09.2016 р. по справі №К/800/8077/16 прийнято рішення задовольнити позов Громадянина власника транспортного засобу марки LAND ROVER, моделі RANGE ROVER, загальний легковий універсал-В, номер кузова НОМЕР_1, об’єм двигуна 4949, рік випуску 2013 про визнання протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №4154-17 від 11.06.2015 р. про донарахування особі транспортного податку у 2015 році протиправним та скасувало його. Вирішуючи питання щодо приватного інтересу, суд виніс рішення яким фактично задовольнив публічний інтерес відносно відсутності підстав оподаткування транспортним податком у 2015 році [1] .
При цьому очевидно, що нормативність актів судової влади ґрунтується на результатах розгляду судами конкретної справи у вигляді встановлення правових позицій (правоположень), що містяться у мотивувальній частині акта судової влади, саме такі висновки будуть складати основу правотворчої функції касаційного адміністративного суду.
Нормативність та загальнообов’язковість рішень ВАСУ та касаційного адміністративного суду в складі Верховного суду, полягає в тому що держава гарантує його виконання і такі норми можуть бути використані неодноразово, а для необмеженої кількості аналогічних ситуацій. Така позиція зокрема закріплена нормами ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус судів» та ст. 14 КАСУ.
На відміну від раніше діючого Вищого адміністративного суду України, який мав статус спеціального суду, Касаційний адміністративний суд, наділений більш широкими повноваженнями та можливостями, оскільки виконує функції Верховного суду. 
Відповідно до ч.6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної Верховним Судом, тільки з одночасним наведенням відповідних мотивів. 
Крім того, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права
Відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд:
- здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;
- надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою; 
- забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. 
Касаційний адміністративний суд фактично буде здійснювати функції щодо формування єдиної сталої судової практики, при розгляді адміністративних справ, яка фактично може застосовуватись судами у якості джерела права, тобто прецеденту. 
Треба визнати, що запровадження прецеденту на підставі судових рішень Касаційного адміністративного суду забезпечить не тільки справедливість однакового розгляду однакових випадків, ефективний і кваліфікований розгляд судами конкретних справ, а й буде в повній мірі сприяти заповненню прогалин та усунення двозначностей у законодавстві. 
Таким чином, з моменту початку роботи Касаційного адміністративного суду України законодавчо відкриються підстави для формування прецедентного права на базі рішень в адміністративному судочинстві України. 
При формуванні прецедентного права важливу роль треба віддати вивченню величезного масиву рішень адміністративних судів, оскільки за існуючими спробами забезпечити  Вищим адміністративним судом України єдності судової практики у адміністративних справах було вчинено заходів щодо збільшення судової практики  не лише за рахунок процесуальних рішень (передбачених КАСУ при перегляді адміністративних справ у апеляційному, касаційному порядку та у зв’язку з нововиявленими обставинами), а також числені позапроцесуальні документи (надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм законодаства у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; рекомендаційні роз’яснення для судів нижчого рівня з питань застосування законодавства щодо вирішення справ адміністративної юрисдикції тощо).


2. СУДОВІ РІШЕННЯ ТА СУДОВА ПРАКТИКА  В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ, ЯК НОРМИ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА 

Маємо констатувати, що сучасне законодавство України, це не тільки і не стільки кодекси і закони, скільки величезний масив актів органів виконавчої влади, та сотні та тисячі рішень судів різноманітних інстанцій, які стали результатом аналізу обставин конкретних справ, аргументів, покладених в основу попередніх рішень, а іноді й досить вільного та сміливого тлумачення норм кодексів (законів). 
Будь-яка систематизація законодавства, проведена навіть на найвищому науково-практичному рівні, в умовах динамічної ринкової економіки не може забезпечити, по-перше, необхідний рівень деталізації правового регулювання, а по-друге – здатність правової системи динамічно реагувати на розвиток відповідних соціальних та економічних інститутів. 
Отже, на часі впровадження та використання в системі джерел права України інших, субсидіарних щодо закону джерел права, які завдяки своїм ознакам, зокрема більшій чіткості та динамічності щодо змін, деталізованості приписів, зможуть поліпшити стан правового регулювання порядку здійснення судочинства в країні. 
Разом з основним джерелом права – нормативно-правовим актом – правові норми беруться правозастосовником і з інших джерел, які в доктрині називаються додатковими, нетрадиційними або санкціонованими джерелами. До таких джерел відносяться судові прецеденти. 
Рішення адміністративного суду, беручи до уваги його процесуальну природу, може розглядатися, як: акт адміністративного правосуддя; акт застосування права; процесуальний документ. Результатом здійснення правосуддя, тобто наслідком встановлених у справі обставини, є ухвалений відповідно до норм матеріального та процесуального права, акт — судове рішення. 
Пленум Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р.  №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що судове рішення - це акт правосуддя, ухвалений згідно з нормами матеріального та процесуального права і згідно з конституційними засадами та принципами адміністративного судочинства є обов'язковим до виконання на всій території України. 
За юридичними наслідками судові рішення можуть поділятися на рішення про присудження (про виконання або утримання від виконання певних дій), рішення про визнання (про наявність або відсутність правовідносин), конститутивні рішення (про перетворення правовідносин, тобто їх припинення чи зміну). 
Імперативну природу рішень адміністративного суду визначили норми ст. 129-1 Конституції України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР, ст. 13 Закону України від 02.06.2016 р. №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. №2747-IV. Зокрема цими нормами визначено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України, а постанови й ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України, невиконання ж судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом. 
Р. Куйбіда та О. Сироїд зазначають, що вдала структурованість полягає в тому, що в рішенні мають бути чітко окреслені: 1) предмет конфлікту – вимоги однієї сторони до іншої, які повинен вирішити суд; 2) позиція сторін – прохання сторін до суду щодо предмета конфлікту з наведенням основної аргументації сторін; 3) факти – установлені судом обставини з аналізом доказів; 4) право – юридична кваліфікація установлених фактів із виведенням правових наслідків і наведенням відповідної аргументації; 5) присуд суду – лаконічна відповідь суду на вимоги сторін, якою вирішується конфлікт [1, С.26] .
Основними видами судових рішень в адміністративних справах залежно від того, які питання через них вирішує суд, є постанова і ухвала. Постановою суд вирішує вимоги адміні.......................