Повсякденне життя Південної Українинаприкінці XVIII – упершій половині XIX століття.

     МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
     Бердянський державний педагогічний університет
     соціально-гуманітарний факультет
     кафедра історії України
      
      
      
      
     Допущено до захисту 
     Протокол № __ засідання кафедри
     Від «__» ___________ 2016 р.
Завідувач кафедри історії України 
     д.і.н., професор
Лиман Ігор Ігорович
      _____________________________
      
      
      
     ДИПЛОМНА РОБОТА 

Повсякденне життя Південної Українинаприкінці XVIII – упершій половині XIX століття 
       
       
       
       
       
     Студентки 4 курсу
     денної форми навчання
Алєкпєрової Олександра Махір гизи
                                              
     Науковий керівник від кафедри
							д.і.н., професор

Константінова Вікторія Миколаївна



Оцінка захисту роботи на засіданні ДЕК ______________________________________



Бердянськ 2016 
ЗМІСТ

ВСТУП 
РОЗДІЛ 1. Життя українців наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст на Півдні України.
1.1 Традиційні види господарської діяльності українців.
1.2. Поселення і житло.
1.3 Повсякденне життя в Південних містах та селах.
РОЗДІЛ 2. Повсякденне життя українських селян за матеріалами військово-
топографічних описів.
2.1 Повсякденне життя українських селяннаприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.
2.2 Повсякденне життя купецтва Півдня України наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.
РОЗДІЛ 3. Вплив промислової революції на розвиток внутрішньої торгівлі та міста Південної України.
3.1 Промислова революція та феодальна мануфактура.
3.2 Українські міста і торгівля в першій половині ХІХ ст.
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

























     ВСТУП

     Історія повсякдення є важливою у розвитку науки про суспільство. Вивчення минулого повсякденності уможливлює глибше проникнути в історичний процес, по новому поглянути на нього передусім завдяки тому, що вивчається досвід пересічних людей, звичні, повсякденні практики поведінки, які раніше залишалися не поміченими через свою очевидність і буденність. Одні науковці вивчають селянську минувшину на соціально-економічному й політичному тлі, у взаємозв’язку з іншими важливими суспільними подіями, масовими народними рухами тощо. Інші - поступово вводять минуле селянства в мікро - історичну перспективу, маючи за об’єкт різні проблеми економічної, соціальної, культурної та релігійної його сфери.  
     Останнім часом українські науковці все більше звертають увагу на теорію повсякденності. Визнається той факт, що не існує її єдиної концепції й чіткого визначення. За словами О. Удода  “історія повсякденності - це насамперед процес олюднення побуту, психологізація щоденного життя, ставлення людини до побутових проблем, до влади, держави і суспільства в цілому через призму особистісного сприйняття умов життя”1 . На думку В. Марочка, повсякденність є лише одним з методів вивчення соціальної історії, хоча постає у якості самих відповідних відносин. У зв’язку з цим повсякденне життя українців для історика є теоретичною узагальнюючою категорією для з’ясування специфіки суспільного розвитку, а також не просто соціальною групою, а специфічним способом життя 2. О. Коляструк  мотивує вивчення повсякденності тим, що остання поєднує в одне ціле різні прояви діяльності людини - приватне життя з публічним, утилітарно-прагматичні дії з ідейними та морально-етичними виборами, побутові аспекти життя з трудовою діяльністю, групові й вікові інтереси із загальносуспільними, локальні події вписує у загальнодержавні, буденні настрої трансформує у ментальні характеристики тощо 3 . У центрі інтересів дослідника має перебувати конкретна людина, поведінка, звички, манери і світогляд якої можуть бути типовими для цілої соціальної групи або певного середовища (парафія, село, родина) 4 .
     У процесі опису всієї багатогранності тих процесів, що відбувалися на селі та  місті, історія особливо взаємодіє з антропологією, етнографією, психологією, лінгвістикою, культурологією та іншими науками. Важлива роль відводиться соціальній психології в плані виявлення настроїв, причин поведінки і дій різних груп народу, сприйняття ним навколишнього світу, його реакції на найважливіші суспільні процеси і явища. Роль соціології виявляється у вивченні таких аспектів, як праця, побут, сім’я, особистість, образ і якість життя, ціннісні орієнтації, потреби, інтереси, місце в соціальній структурі суспільства тощо. Застосування методики історичної демографії сприяє вивченню буття населення (динаміки чисельності, змін його складу, розселення і густоти, міграцій, народжуваності й смертності, стану здоров’я, хвороб і т. д.). Повсякдення включає в себе надзвичайно багато різних аспектів, що ускладнює визначення меж предмета його дослідження. Зокрема під час вивчення щоденного життя населення аналізуються: 
 1) буденні відносини селян  із чиновниками, інтелігенцією, дворянами, духовенством, міщанами, національними меншинами, а також й у власному середовищі; 
 2) розмежування всередині соціальних груп; 
 3) долі окремих людей і конкретні подій ; 
4) повсякденні турботи і тривоги; 
5) уявлення й ідеї, освіченість. 
6) родинні відносини; 
7) щоденна праця, її умови, сприйняття аграрних перетворень та ставлення до землі;  
8) дозвілля і відпочинок; 
9) релігійно сфера буття;  
10) їжа й напої; 
11) житло; 
12) одяг та взуття; 
13) санітарно- гігієнічні особливості; 
14) роль традицій і звичаїв у повсякденності; 
15) неординарні й звичні вчинки;  
16) злочини та покарання.  
Список можна продовжувати і далі.
Вагомий внесок у дослідження життя і побуту населення зробили різні комітети і відділи наукових товариств, урядові комісії, а також етнографи-народознавці (серед них - Х. Вовк, Д. Зеленін, П. Іванов, О. Кістяківський, М. Маркевич, М. Милорадович, О. Пипін, М. Сумцов). Зокрема П. Чубинський виявив себе як ретельний збирач та систематизатор матеріалу з щоденного буття селянства, його звичаїв і традицій. 
     Вивчаючи етнографічні особливості українців, Х. Вовк висвітлив вірування селян, сватання, весільні та поховальні обряди, їжу, напої, житло, одяг і народні знання 5. Викликає інтерес опис ним громадської організації молоді обох статей, товариства, сходини, досвітки та вечорниці. Дослідник підкреслив сакральну роль хліба в повсякденному житті (під час харчування, весільного ритуалу, по- ходу в гості). Характеризуючи окремі елементи шлюбного обряду селян, вчений показав другорядними релігійні настанови, ставлячи на перше місце народні звичаї (виконання язичницьких пісень про Місяць і Зорю та ін.). Х. Вовк доводив, що український народ являє собою етнографічну цілісність, виразно виокремлену з-поміж інших слов’ян. Він не підлягає глибоким зовнішнім впливам і розвиває свої етнічні риси послідовно та рівномірно. Важливого значення набувають мемуари, щоденники, листи й інші документи особистого походження. Те, що виходило безпосередньо від людини, її вчинків, думок, почуттів, було значною мірою відбиттям того, що відбувалося. Серед них - спогади мирових посередників, селян, дворян, інтелігенції про буденні картини впровадження селянської реформи 1861 р. в різних губерніях, перипетії у зв’язку із складанням уставних грамот тощо 6 .




						


РОЗДІЛ 1 

ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ НАПРИКІНЦІ XVIII – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

1.1 Традиційні види господарської діяльності українців

   Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво. Найпоширенішою системою обробітку ґрунту в ХІХ ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х рр. ХІХ ст. використовували традиційний український важкий плуг, що його називали тоді малоросійським, новоросійським, степовим. На початку 40-х рр. ХІХ ст. поряд із ним розпочали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Посівні роботи виконувались, як і перше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Для збирання врожаю застосовували серп і косу. Промислова революція спричинила появу різноманітних сільськогосподарських машин, але більшість селян в силу різних обставин продовжувала використовувати давні знаряддя праці.
   Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовували лише як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені в Україну з Америки. Протягом першої половини ХІХ ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширились і в інших регіонах. Відтоді почали вирощувати баклажани і перець. Славились і херсонські кавуни, що їх вирощували на Півдні з XVI ст. Ними торгували не лише в Україні та Росії, а й вивозили за кордон. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність серед українців і перетворилася на «другий хліб». Поряд із новими культурами не забувались і звичні: буряки, капуста, гарбузи, часник, цибуля, огірки, морква тощо.
   Невід’ємною складовою пейзажу українського села був славнозвісний «садок вишневий коло хати». Вирощували також яблука, груші, вишні, сливи, а на Півдні – черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті – виноград. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева і вивели чимало сортів з високими смаковими якостями. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у ХІХ ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожне яблуко важило близько 600 г. Кілька сортів плодових дерев навіть було вивезено з України на Американський континент.
Із рільництвом було органічно пов’язане скотарство. Особлива увага приділялася розведенню волів, які в першій половині ХІХ ст. були основною тягловою силою. На Півдні звичною картиною пейзажу були отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Недарма ці землі порівнювали з американським Диким Заходом, а колоритні фігури чабанів - із ковбоями.
Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в пасічництві здійснив український вчений П.Прокопович, який 1814 р. сконструював рамочний вулик. Проте використовувати його винахід почали в Німеччині, а вдома – лише через кілька десятиліть.
     Мисливство у ХІХ ст. вже не відігравало великої ролі в господарстві. У всіх регіонах України, крім Полісся, селяни не користувалися правом полювання. А для поміщиків протягом першої половини ХІХ ст. це було улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.
   Протягом ХІХ ст. риба, як і перше, посідала чільне місце у харчовому раціоні населення українських земель. Після приєднання Російською імперією південноукраїнських земель і здобуття виходу до Чорного моря тут стали виникати приватні риболовецькі компанії та артілі, що ловили чимало риби – осетрів, судаків, ляща, тарані тощо. Чумацькі валки везли з Півдня солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. У чисельних українських річках й озерах було чимало раків, різних порід риби. Для бідних селян риболовля ставала засобом збагачення їхнього харчового раціону. Водночас рибальство для більшості населення стало однією з форм проведення дозвілля.


1.2 Поселення і житло

   Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді і значенні українських міст. Внаслідок того, що міста Наддніпрянщини стали центрами зосередження імперської адміністрації, у кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр з площею, навколо якої споруджували адміністративні установи. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак переважна більшість вулиць залишалася незабрукованою і майже непрохідною у дощову пору року.
   Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1 - 2 тис. осіб. На середину ХІХ ст. із 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис., а 5 – понад 50 тис. жителів.Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари. Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які, відповідно до побажань і фінансових можливостей господаря, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини, гобелени тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.
   Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло - сільська хата - мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій, естетичних засад народу. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, - писав про неї у ХХ ст. Олександр Довженко,– архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».









































1.3 Повсякденне життя в Південних містах та селах.

   В останній чверті ХVІІІ ст. поняття «місто» наповнилося новим змістом. Російська державна традиційно визначала «місто» як сукупність станово-державних одиниць, це твердження віджило себе. Жалувана грамота юридично закріпила нове розуміння «міста» як юридичної особи, що складається з мешканців. Цим були закладені основи для розширення можливостей доступу до заняття торгівлею та промисловістю городянам безвідносно до їхньої належності до якоїсь певної верстви населення. Держава приділяла особливу увагу створенню сприятливих умов для перетворення цих населених пунктів на торговельно-промислові центри.
   Впродовж другої половини ХІХ ст. чисельність населення України збільшилася, особливо швидкими темпами зростало населення Півдня, де відбувався бурхливий розвиток промисловості: його чисельність збільшилася з 3,6 млн душ  (1858 р.)до 13 млн (1914 р.). 
   На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Розглянемо Південний район , тут у південній зоні українського степу, більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половиниXVIII – XIXст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування
   В усіх зонах побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Виселки та хутори були різного походження, вони виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді випадків були тимчасові поселення запорізького козацтва - зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У деяких регіонах малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори лише у XVIII ст.
     Змінювалися міста, які ставали центрами культури. Поліпшувався благоустрій міст. Відбулися значні зміни у забудові населених пунктів. У просторих міських будинках, на освітлених вулицях вирувало нове життя .
У центрі міст ставили будинки для державних установ, храмів тощо. Вулиці вимощували бруківкою, цеглою, освітлювали газовими ліхтарями.
     У 80-х роках XIX ст. у деяких великих містах з’явилися водопроводи (Києві, Одесі, Харкові). На кінець XIX ст. майже всі великі міста мали телефонний зв’язок. Основним видом міського транспорту стала конка (транспорт з кінною тягою). У 1892 р. у Києві почав діяти перший у Росії електричний трамвай. Усі ці нововведення позитивно впливали на побут міського населення, поліпшували культуру міст. Невід’ємною частиною великих міст стали фабрично-заводські околиці з вузькими забрудненими вулицями, майже не освітлюваними вночі, забудовані промисловими підприємствами, складами, робітничими халупами і бараками. Але і тут де-не-де з’являлися нові будівлі - на робітничих окраїнах будували чайні, магазини, корчми тощо. Утім село ще довго жило в занепаді і нужді. Багато селян покидали села і йшли в місто, де наймалися на роботу. Промислові робітники вносили багато нового у традиційний селянський побут народних мас України. З’явилися нові звичаї робітничої родини.
     Відбувалися деякі зміни і в побуті села. Все частіше у заможних селян з’являлися житлові кам’яні будівлі під залізним дахом, на село проникав одяг міського покрою, гумове взуття, швейна машина тощо. У побуті селян дедалі більше було фабричних товарів, змінювався одяг, сімейні відносини.
Українські народні традиції збереглися у будівництві жител робітничих селищ. Поширеною була мазанка - це фактично варіант селянської хати, що мала сіни і кімнату. Піч. стіл, підлога і три вікна були традиційними.
     Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло – сільська хата – мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій, естетичних засад народу. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом,– писав про неї у ХХ ст. Олександр Довженко,– архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».
     Поширеними у робітничих селищах були землянки, напівукопані в землю, з одним - двома віконцями, обмазані з середини глиною. Будували також з каменю, дерева або вапняку колективні робітничі житла - казарми, обладнані дво- або триярусними нарами для відпочинку. Робітники будували й власне індивідуальне житло з каменю, шлаку, цегли або дерева. Утім потрібно було багато працювати, щоб заробити гроші на таке житло, іноді десятиліття. Традиційною залишалася і в селах, і у робітничих селищах українська гостинність. Приймати гостя вважалося доброю ознакою, бо він приносив в оселю достаток. Тому гостей пригощали всім найкращим, що було у них. Без милості не відпускали жебраків. На столі завжди лежав хліб, накритий чистим рушником, і стояла солянка з сіллю на знак щирої і постійної гостинності господарів і бажання пригостити будь-кого, хто завітав у хату.
Залишалося тяжке становище з жіночою освітою. Переважна більшість жінок була неписьменною. Жінки заможних родин одержували Середню освіту в жіночих гімназіях, єпархіальних школах.
     Змінювалося життя жінок у робітничих селищах та у містах. Тут найбільше налічувалося міжнаціональних шлюбів, більшого авторитету у родині набувала жінка - мати, яка вела домашнє господарство, розпоряджалася грошима, заробленими чоловіком, виховувала дітей. Часто жінки теж працювали, бо важко було прогодувати сім’ю на гроші, зароблені чоловіком.
Була характерною чистота й охайність українських жінок та сімейного побуту, суворість сімейної моралі, працелюбність, господарський хист.
     Окремі жінки вищих станів одержували добру освіту, та й серед міщанок було багато письменних. Павло Алеппський, вперше ступивши на українську землю у Рашкові на Дністрі (1654 р.), одразу зауважив велику культурність українського народу: "Починаючи цим містом, себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях" . "В козацькому краю, — писав Павло Алеппський, - у кожнім місті і селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди ходить, дає їм милостиню, - не так, як у Молдовськім або Волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися" .
     Із документів відомо, що жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини інколи втручалися в політичні та військові справи. Деякі з них виявляли такий войовничий характер, що судова тяганина, поширена в тогочасному суспільстві, їх уже не задовольняла, і вони вирішували свої проблеми збройними сутичками із сусідами, особисто очолюючи військові загони. 


















РОЗДІЛ 2
ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ЗА МАТЕРІАЛАМИ ВІЙСЬКОВО-ТОПОГРАФІЧНИХ ОПИСІВ
     2.1 Повсякденне життя українських селяннаприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.
     Повсякденне життя кожного народу - цематеріальне втілення його масового менталітету. Це сфера прояву накопиченого народомза століття його розвитку життєвого та культурного досвіду. Повсякденне у житті є рідним, звичним та інтуїтивно зрозумілим. Доповсякденної культуризазвичайвідносятьвнутрішню та зовнішню специфіку житла,одяг, їжу, характер трудової діяльності, побутові звички та забобони, розваги тощо - тобтоусе те, що формує яскравий самобутній культурний всесвіт кожного етносу. Вивчення повсякденного життя українців допомагає дослідити їх свідомість, зрозуміти душу народу. Нажаль, довгий час історичного розвитку українських земель аж до ХІХ ст. окремих розвідок з історії культури та побуту українського селянства не створювалося, і збагнути буденне життя українців можна було лише черезпоодинокі свідчення тогочасних мандрівниківабо за археологічними даними. У ХІХ ст. разом з сутоетнографічними студіями питаннями повсякденного побуту побіжно вивчалися і вінших різноманітних розвідках (у матеріалахгеографічних експедицій, звітах губернськихстатистичних комітетів та в інших описово - статистичних джерелах). Провідне місце серед описово-статистичних джерел, у яких детальнорозглядаютьсяпитаннь буденногожиття українських селян, посідають військово-топографічні описи України ХІХ ст.До творчої спадщини організаторів та учасників військово-топографічного обстеженняукраїнських земель як до джерела з історіїУкраїни у своїх працях неодноразово зверталися відомі російські та українські досліденики Андреєв 7, Дружиніна 8, В. Кабузан  9, С. Водотика 10, О. Бойко 11, В. Констянтинова12  та ін. Однак матеріали війсково - топографічних в описі щодо  становлення традиційних обрядів та звичаїв місцевого населення, конструктивних особливостей житлових та господарських приміщень , формування традиційного одягу місцевих мешканців, режиму  харчування  українськогонаселення та приготування страв на довгийчас залишалися поза увагою дослідників (вийняток становить праця С. Водотики“ІсторіяХерсонщини ХІІ–ХІХ ст.”). І тому автор цієїстатті ставить за мету дослідити особливостіповсякденного життя українських селян заматеріалами військово-топографічних описівЧернігівської(автор М. Домонтович)таХерсонської (автор - О. Шмідт) губерній.Військово-топографічні описи України стали результатом тривалого та планового обстеження території Російської імперії співробіт никами Генерального штабу протягом усьогоХІХ ст. На сьогодні відомі чотири групи військово-топографічних описів різних як за часомсвого походження та методикою збору інформації, так і інформаційними можливостями.Найбільш інформативними військово-топографічними описами Російської імперії є описи, складені у другій половині ХІХ ст., післязакінченняКримськоївійни 1853 - 1856рр.Саме закінчення цієї війни підписанням Паризького мирного договору березня (1830 - 1856 рр. ). Генеральство надало можливість штабу російської армії відновити практику упорядкування узагальнюючих військово-топографічних описів. Так, 3 листопада 1856 р. генерал-квартирмейстер Генерального штабуВ. Лівен виступив на його засіданні з доповіддю “Об издаваемых по высочайшему повелению при Департаменте Генерального Штабавоенно-статистических описаний”, в якій наполегливо рекомендував поновити вивченнярегіонів Російської імперії з урахуванням військових потреб армії, й представив нову концепцію упорядкування військово-топографічних описів. Запропонована концепція ґрунтувалася на такихметодологічних засадах:
1) В. Лівен вимагав розширити коло досліджуваних питань з соціально-економічної та політичної історії регіонів, оскільки нове видання призначалося не тільки для квартир мейстерів російської армії, але й для широкої громадськості (окрім останнього розділу “Спеціальні відомості”); 
2) збільшити в описахкількість наглядних матеріалів (надати карти, плани видатних будівель, малюнки сільськогосподарських знарядь та традиційних костюмів місцевих мешканців); 
3) залучити доупорядкуваннявійськово-топографічнихописів спеціалістів з різних галузей науки,наприклад, співробітників Імператорськогогеографічного товариства; 
4) не розроблятинової програми військово-топографічних обстежень та дозволити кожному офіцеру використовувати програмні документи, досвід тарезультати попередніх військово-топографічних досліджень11. Тобто спочатку генералквартирмейстер В. Лівен вважав, що потрібнолише виправити та доповнити матеріали загальноросійського обстеження 1848–1852 рр.,оскільки, на його думку, інформація з попередніх описів була вже явно застарілою (наприклад, матеріали статистичного обліку міського населення датувалися 1838 р.). З метоювиправлення цих недоліків він доручив генерал-майору І. Вуїчу скласти як зразок для по - дальших досліджень оновлений військово-топографічний опис Харківської губернії. За основу цього опису В. Лівен рекомендував взятивійськово-статистичний огляд Харківської губернії 1850 р. капітана Мочульського.В іншому документі “Инструкция дивизионному квартирмейстеру 4 легкой кавалерийской дивизии для дополнения военно-статистического описания Харьковской губернии”В. Лівен, окрім І. Вуїча, залучив до виконання цього доручення квартирмейстерів 4 та 6кавалерійській  дивізій  російської  армії.Дивізіонному квартирмейстеру четвертої кавалерійської дивізії було доручено перевіритиінформацію по Харківському, Вовчанському,Куп’янському, Старобельському, Ізюмськомуповітах та чотирьох округах Українськоговійськового поселення. Також квартирмейстер зобов’язувався повністю переробити описиповітових міст, алфавітні переліки населенихпунктів, в яких планувалося подальше розквартирування військ, доповнити мапу губернії (зазначити усі назви річок, вказати напрямки доріг, кількість промислових підприємств),  надати  плани  видатних  будівельмалюнки сільськогосподарськихзнарядь татрадиційнихкостюмів місцевихмешканців, тощо. Особливого доповнення потребувалиматеріали щодо описів Муравського та Рибінського шляхів, Валуєвської та Салтівськоїтранспортних доріг.Також квартирмейстеру4 легкої кавалерійської дивізії рекомендувалося зустрітися з професорами Харківськогоуніверситету П. Гулак-Артемовським, Н. Борісяком, В. Лапшиним та В. Кочетовим з метоюознайомлення з останніми працями цихвчених з історії, геології та статистики, природознавства Харківської губернії. Квартирмейстер 6 кавалерійської дивізії за наказомВ. Лівена уточнював інформацію про економічний та людський потенціал Лебединського, Зміївського, Богодухівського, Сумського,Охтирського, Валківського повітів, про розташування та протяжність Сагайдачного та Ромадановського  шляху,  Павлоградської  таКиївської транспортних доріг. Також В. Лівенрекомендував відвідати губернське місто Харків, зустрітися з професором В. Лапшиним таознайомитися з його кліматичними та метеорологічнимиспостереженнями за останні роки ( з 1849 по 1856 рр.) 12. Вже 7 травня 1857 р.  , коли усі попередні організаційні моменти були з’ясовані, з Генерального штабу до Головнокомандуючого 1 армією,  командирів окремого гвардійського коррусу, Резервного Кавказького, окромного Оренбурзького, Сибірського корпусів, командуючого військами у Фінляндії, у Східному Сибіру  надійшов лист про початок узагальнюючого обстеження усіх регіонів Російської імперії. Аналогічні інформаційні листи отримали деякі державні службовці (міністри фінансів, юстиції, внутрішніх справ, державної власності, головнокомандуючий почтовим департаментом, керівник шляхами сполучення та громадськими будинками тощо). На останніх покладався обов’язок відповідати на усізапити, що будуть надходити від офіцерів квартирмейстерів. Надалі В. Лівен надсилає збібліотеки Генерального штабу у військовіпідрозділи, що були визначені як організатори та виконавці топографічних робіт у районах їх дислокації, військово-топографічні описи 1848–1852 рр., які потребували уточненнята доповнення. Так, командуючому 5 армійським корпусом для складання нових описів Катеринославської, Таврійської губерній та Бессарабської області надійшли такі додатки: матеріали до військово-топографічного оглядуКатеринославської губернії, упорядковані генерал-майором О. фон Руге у 1853 р., 1854 р.та у 1856 р. під час зйомок цього району; військово-статистичний огляд цієї ж губернії (автор М. Герсеванов); додаток до надрукованогоопису Бессарабської області (упорядник Гівнев фон Гросталь, 1852 р.); по одному екземпляру надрукованих військово-статистичнихоглядів вищезазначених губерній. Разом зуказаними документами також надійшли правила упорядкування та виправлення описів,програма статистичного та військово-статистичного опису Кутаїської губернії, програма1847 р. для підготовки військово-топографічних описів, спеціальні та маршрутні карти Катеринославської і Таврійської губерній, а також Бессарабської області13.Доки кропітка робота з упорядкування нових військово-топографічних описів тривалана місцях, керівництво постійно працювалонад вдосконаленням методики проведення нового обстеження. 9 травня 1857 р. військовимміністром були затверджені нові “Правила составления и дополнения статистических и военно-статистических описаний губерний и областей Российской империи, для нового четвертого  издания,  утвержденная  Военнымминистром”14. Пізніше Голіцин представив нарозгляд військового керівництва ще один документ організаційного характеру - “Примерную программу статистических описанийи военных обозрений губерний и областей Российской империи”15. 20 жовтня 1857 р. булозатверджено “Наставление о производстве статистических работ Генеральным штабом”. Уцих документах не тільки було окреслено основні напрями вивчення губерній Російськоїімперії, але й визначено строки завершення цих робіт 16.Відповідно до “Правил составления и дополнения статистических и военно-статистических описаний губерний и областей Российской империи” В. Лівен планував завершити обстеження усіх регіонів Російської імперії до1 травня 1858 р. Однак описування губернійпросувалося досить повільно. До 31 травня1857 р. залучилися до виконання описовихробіт лише дивізійні квартирмейстери: 4 піхотної дивізії капітан Нікольський (Київськагубернія), старший ад’ютант 3 армійськогокорпусу штабс-капітан Лещинський (Волинськагубернія),дивізійнийквартирмейстер6 піхотної дивізії Вітковський (Подільська губернія), квартирмейстер 5 піхотної дивізіїштабс-капітан Сологуб (Люблінська губернія),квартирмейстер 7 піхотної дивізії капітан Тарасенков (Варшавська), квартирмейстер 2 піхотної дивізії штабс-капітан Ямонт (Плоцька), помічники старшого ад’ютанта  капітани Неміра 1 армій штабського корпусу(Августовська губернія) та Корева (Віленська), підполковник Кебеке (Радомська), старший ад’ютант 2 армійського корпусу штабскапітан Вишневський (Смоленська), дивізійніквартирмейстери 8 та 9 піхотної дивізії капітан Попроцький (Калузька губернія) та Пейхер (Орловська), дивізійний квартирмейстер9 легкоїкавалерійськоїдивізіїШулешкін(Курська)17.В інших військових підрозділахдо упорядкування уточнюючих описів приступили щепізніше.Така повільність у підготовці військово-топографічних описів була зумовлена певнимиоб’єктивними чинниками: 
1) кавказький регіон постійно потерпав від військових конфліктів з місцевим населенням; 
2) місцеві чиновники та керівники інших військових підрозділів несвоєчасно надавали необхідну описову інформацію ( прикладом може слугувати відмовакомандуючого 5 округом Київського та Подільського військових поселень надати  матеріал про кількість  дворів військових поселян;
 3) деякі квартирмейстери перебували у службових відрядженнях або утривалих відпустках за місцем проживання. Так, квартирмейстер 14 піхотної дивізії М. Шитніков, який працював над упорядкуванням військово-топографічного опису Таврійської губернії, на початку липня 1857 р. знаходився у відряджені у Варшаві. Також деякі квартирмейстери були вимушені паралельно вирішувати свої поточні справи: складали карти районів дислокації, працювали над забезпеченням військових підрозділів фуражем та провіантом тощо. Окрім цих причин, несвоєчасне виконання картографічних робіт та проведення описування територій також було спричинено неукомплектованістю особистого складу військових підрозділів – в деяких дивізіях взагалі не було призначено квартирмейстерів. Наприклад, до 12 липня1857 р. не було зайнято вакансію квартирмейстера резервної дивізії окремого Кавказькогокорпусу, який повинен був займатися складанням опису Катеринославської губернії.Аналогічна ситуація склалася у 10 піхотнійдивізії 4 армійського корпусу. І тому під тягарем цих обставин керівництво Військово-статистичного відділу Генерального штабу прийняло рішення про продовження строків упорядкування військово-топографічних описів.За новим наказом топографічне обстеженняусіх губерній потрібно було завершити до1 січня 1859 р.Але, як свідчить “Отчет Военного министерства за 1859 г.”, наказ від 5 липня 1857 р.про обстеження територій Російської імперіїне було виконано у повному обсязі15. Протягом 1859 р. військово-статистичні роботи розпочалися тільки у 39 губерніях та областяхРосійської імперії (у цьому році було закінчено лише описи Рязанської та Псковської губерній). У 1860 р. обстеженню підлягало вже54 губернії, а в 1861 р. - 58. Не задоволенийтаким станом речей, у 1861 р. Д. Мілютін наказав підготувати ретельний звіт про виконання військово-статистичних робіт у державі, з чітким поясненням обставин, внаслідок  яких  наказ  військового  міністра  невиконувався, які заходи пропонуються длявиправлення цієї ситуації та в який термінописування буде завершено. У надісланомузвіті зазначалось, що Військово-статистичнийвідділ на початок 1861 р. отримав і підготувавдо друку матеріали чотирьох регіонів - Воронезької, Катеринославської, Віленської губерній та Бессарабської області. Протягом 1861 р.планувалося завершити обстеження 23 губерній, у тому числі п’ятьох українських - Волинської, Київської, Подільської, Харківської та Херсонської. У 1862 р. Військово-статистичний відділ повинен був з.......................