Політика єс у сфері інформації та комунікації

Політика єс у сфері інформації та комунікації
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ.
1.1 Стан наукової розробки та джерельна база проблеми
1.2 Понятійно-категоріальний апарат та методи дослідження
РОЗДІЛ ІІ. СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС
2.1 Концептуальні засади та нормативно-правова база інформаційної політики ЄС.
2.2 Рівні інформаційної політики ЄС.
РОЗДІЛ ІІІ
3.1 Реалізація політики ЄС у сфері інформації та комунікації як приклад для України.
3.2 Особливості інтеграції України в європейське інформаційне суспільство.
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ



РОЗДІЛ ІІ. СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС
2.1 Концептуальні засади та нормативно-правова база інформаційної політики ЄС.
     Основне в політиці Європейського Союзу – пошук певного балансу між повним контролем з боку держави та вільним розвитком ринку, динамічне поєднання урядових і ринкових сил з урахуванням того, що роль кожної з них може змінюватися в часі. 
     Політика країн Європейського Союзу в інформаційній сфері базується на таких принципах: 
     * сприяння розширенню суспільного доступу до передових інформаційно-комунікаційних технологій шляхом створення локальних центрів доступу до них у бібліотеках, школах тощо; 
     * розширення деяких соціальних послуг, що надаються в електронній формі та підвищення рівня їх доступності; 
     * запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у державну систему освіти та перепідготовки кадрів і допомога з боку держави в адаптації до нових можливостей; 
     * проведення досліджень у сфері соціальних наслідків, викликаних розповсюдженням інформаційно-комунікаційних технологій, та у сфері можливостей адаптації усіх категорій громадян до нових умов життя; 
     * виконання просвітницько-демонстраційних функцій і підвищення рівня ознайомлення суспільства з можливостями інформаційно-комунікаційних технологій, що запроваджуються; 
     * при цьому державні органи влади повинні бути лідерами з використання інформаційно-комунікаційних технологій у своїй щоденній діяльності, стимулюючи цим прискорення інформаційного розвитку усього суспільства; крім того, роль лідерів повинна сприяти накопиченню критичної маси активних споживачів всередині державної адміністрації і всього державного сектора, а також і за його межами; 
     * сприяння процесу стандартизації технічних систем з метою забезпечення сумісності різноманітних мереж, а також мережаних послуг, що надаються; контроль за розробкою відповідного законодавства та дотриманням юридичних гарантій [1].
     Незважаючи на спільність принципів розвитку, кожна з країн ЄС зберігає свої особливості у формуванні державної політики, створенні національної інформаційної інфраструктури й у формах використання інформаційних технологій.
     Однак, формування інформаційної політики не відразу стало одним з пріоритетних завдань європейських інститутів. У документах ЄС немає єдиної інтерпретації інформаційної політики, її визначення функцій, завдань, складових, механізмів реалізації. До компетенції Європейського Союзу належить розроблення єдиної аудіовізуальної політики, медіаполітики та телекомунікаційної політики. Тим не менш сукупні дії ЄС в інформаційній сфері можна назвати інформаційною політикою, а визначення інформаційної політики Європейського Союзу може звучати так: інформаційно-комунікаційна діяльність інститутів Євросоюзу, яка, відповідно до цілей ЄС, національних інтересів країн-членів і громадян об’єднаної Європи, спрямована на створення і підтримку функціонування єдиного європейського політичного, економічного, соціального та культурно-інформаційного простору. 
     Цілі інформаційної політики ЄС сформульовані Європейською Комісією так: це відповідно є створення єдиного медіапростору ЄС і захист внутрішнього комунікаційного простору Європейського Союзу від зовнішнього впливу. Її складовими елементами є: забезпечення основних прав і свобод людини в сфері інформації; забезпечення інформаційної підтримки інтеграції; створення умов і контроль за виконанням принципу вільної конкуренції на інформаційному ринку; реалізація антимонопольної політики; розвиток європейського законодавства в інформаційній сфері; регулювання національних інформаційних просторів; підтримка створення європейського інформаційного продукту для наповнення європейського медіаринку.
     Основними принципами формування та реалізації інформаційної політики ЄС стали загально-гуманітарні принципи прав і основних свобод людини. Особливу роль у формуванні європейського інформаційного простору керівні інститути ЄС відводять трансєвропейським ЗМІ.
     Керівні документи, що регулюють інформаційну сферу в ЄС, можна умовно розділити на чотири основні напрями:
     * розвиток інформаційного суспільства (розроблення та використання новітніх ІКТ та упровадження заснованих на них формах діяльності – Е-уряд, Е-банкінг, електронний документообіг тощо). До пріоритетних завдань цього напряму віднесено забезпечення сталого доступу до електронного простору, нових інфраструктур та сервісів, коаліції здобуття цифрових навичок та роботи, прискорення розвитку сектору хмарних технологій тощо;
     * розвиток офіційної комунікативної діяльності (інформування громадськості про процеси в ЄС, формування позитивного іміджу ЄС тощо) наразі і «стратегічних комунікацій». Нині розвиток цього напряму передбачає не лише формування позитивного іміджу ЄС та інформування громадськості про діяльність його інституцій, а передусім формування діалогу між владними інституціями та суспільством, залучення пересічних громадян до широкомасштабних обговорень з тими, хто приймає політичні рішення, а також зі ЗМІ;
     * забезпечення інформаційної безпеки країн ЄС та їхніх громадян (захист інформаційного суверенітету, забезпечення інформаційних прав та свобод громадян, визначення режимів функціонування інформації тощо). Нині до пріоритетних завдань на цьому напрямі віднесено: розвиток співробітництва між країнами-членами та ідентифікація нових ризиків у сфері інформаційної безпеки і формування довіри, підвищення здатності європейських електронних мереж протистояти зовнішнім впливам, захист основних прав громадян, свободи вираження думки, персональних даних і приватного життя;
     * розвиток спільного європейського медіа-простору (питання, пов’язані з діяльністю масмедіа, в тому числі конвергентних медіа, сприяння розвитку кіносфери, підтримки функціонування бібліотек тощо). Розвиток цього напряму передбачає: забезпечення плюралізму масмедіа, в тому числі конвергентних медіа, встановлення прозорості щодо приватної власності в медіа-індустрії та запобігання її монополізації, захист дітей від шкідливого контенту; забезпечення отримання достовірних та незаангажованих новин та належного рекламування; унеможливлення використання масмедіа з метою вчинення тероризму, насильства, популяризації злочинності; захист та пропагування місцевої культури, а також культурних, моральних, соціальних та релігійних цінностей тощо [2];
     Усі ці напрями інформаційної політики відображаються у низці керівних документів ЄС концептуального характеру та відповідних нормативно-правових документах.
     Становлення європейського інформаційного суспільства має давню правову історію. Одними з перших нормативно-правових актів, що регулюють питання становлення інформаційного суспільства в ЄС є Резолюція Європейського Союзу “Біла Книга. Зростання, конкурентоспроможність, зайнятість: виклики та стратегії XXI століття” 1993 р. Директива ЄС “Зелена Книга. Життя і працевлаштування в інформаційному суспільстві” та Рекомендація “Інформаційна магістраль для глобального суспільства” 1996 р. [4]. 
     Так, ще в 1993 р. Комісія ЄС визначила інформаційне суспільство як суспільство, в якому діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційних технологій та технологій зв’язку. Вже в 1997 р. Єврокомісія зазначає, що інформаційним суспільством слід вважати:
     1. Суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжується вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних та комунікаційних технологій.
     2. Суспільство знань, тобто суспільство, у якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, що здобуте завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею.
     3. Глобальне суспільство, в якому обмін інформацією не матиме ані часових, ані просторових, ані політичних меж; яке, з одного боку, сприяє взаємопроникненню культур, а з іншого - відкриває кожному суспільству нові можливості для само ідентифікації [26].
     До основних напрямів інформаційної політики ЄС належать:
     1) політика лібералізації і приватизації телекомунікацій;
     2) розвиток інформаційних послуг та мереж;
     3) розвиток технічного і соціально-інформаційного забезпечення;
     4) протидія інформаційним монополіям;
     5) створення ринку інформаційних послуг;
     6) недискримінація за інформаційною ознакою.
     Засади європейської інформаційної політики ЄС концептуально сформульовані у доповіді комісії під головуванням М.Бангеманна (1994 р.). Основна ідея документа – створення інформаційного суспільства на основі процесу європейської інтеграції для забезпечення економічної стабільності країн Європи, економічного зростання традиційних і нових (інформаційних) виробництв, вирішення соціальних проблем, створення нових робочих місць і зайнятості населення, надання можливостей для вільного доступу до глобальних мереж з метою освіти, охорони здоров’я та адміністративного управління. Групою М.Бангеманна був запропонований План дій для становлення інформаційного суспільства у Європі, який передбачав:
     1. Побудову об’єднаних телекомунікаційних мереж, створення пілотних телекомунікаційних центрів з метою надання широкого спектра інформаційних послуг.
     2. Підвищення комп’ютерної освіченості суспільства, створення бізнес-інкубаторів з проблем підприємництва в інформаційній сфері.
     3. Поглиблення наукових досліджень для ефективного розповсюдження нових знань і винаходів, обмін науково-технічною інформацією.
     4. Використання інформаційних технологій в малому та середньому бізнесі з метою конкурентоспроможності приватних підприємств з великими компаніями і корпораціями.
     5. Створення комп’ютерної мережі муніципального управління (управління транспортною, медичною, торговельною, митною, податковою та соціальною структурами).
     6. Розвиток нових мас-медіа.
     7. Розробку єдиної правової та регулятивної бази для охорони персональних даних, інтелектуальної власності, стандартизації, транскордонної комунікації.
     8. Збереження національної ідентичності та культурної самобутності європейських спільнот шляхом реалізації програми спільної європейської інформаційної спадщини “Пам’ять Європи”, яка передбачає переведення у цифрову форму найкращих досягнень в культурі, мистецтві, телеаудіовізуальній сфері, розвиток багатокультурності та різноманітності[6].
     У тому самому 1994 р. у розвиток рекомендацій, закріплених у вищезазначеному документі, Європейська Комісія розробила та прийняла наступний програмний документ – «Шлях Європи до інформаційного суспільства. План дій» (Europe’s Way to the Information Society. An Action Plan), де було визначено принципи діяльності ЄС у галузі інформації і комунікації: необхідність формування суспільної думки і підготовки європейської спільноти до усвідомлення реалій інформаційного суспільства; створення концепції європейської інформаційної політики та європейського інформаційного права; забезпечення вільного доступу до інформаційних послуг з широким спектром використання; упровадження багатомовності в інформаційній і комунікаційній діяльності, збереженні національної культурної самобутності та ідентичності тощо [7].
     В документі сказано, що Інформаційне Суспільство знаходиться на шляху свого розвитку. «Цифрова революція» щойно розпочалася і вже починають відбуватися структурні зміни, які можна порівняти хіба що зі змінами після індустріальної революції минулого століття з відповідною реакцією світової економіки. Цей процес не можливо зупинити і він обов’язково приведе до економіки, що буде базуватися на знаннях, на володінні тією чи іншою інформацією. Важливим аспектом є роль Європи в майбутньому інформаційному суспільстві. Значна увага приділяється розвитку інформаційних та телекомунікаційних мереж, захисту продуктів інтелектуальної праці, широкому розповсюдженню аудіовізуальної та мультимедійної продукції, соціальним та культурним аспектам розвитку інформаційного суспільства, передачі інформації на відстань та її захисту та іншим проблемам, що виникли та проблемам, що можуть виникнути при переході суспільства до інформаційного. Загалом, цей документ є підсумком багатьох відомих Програм та Документів, що стосуються інформаційного суспільства, узагальненням матеріалів, що були викладені в попередніх Програмах та Документах і являє собою план дій для світового співтовариства, а в першу чергу – для Європи щодо подальшого розвитку суспільства та його трансформування у інформаційне [8].
     «Європейський шлях в інформаційне суспільство» (Europe’s Way to the Information Society. An Action Plan) передбачав чотири основні напрямки діяльності Європейського Союзу: створення нормативно-правового простору; розвиток інформаційних і телекомунікаційних мереж, класифікація основних послуг, стандартизація обладнання; вивчення різних соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства; пропаганду концепції формування інформаційного суспільства серед населення з метою заручитися громадською підтримкою [9].


2.2 Рівні інформаційної політики ЄС
     Інформаційна політика ЄС належить до спільних політик Європейського Союзу та реалізується на трьох основних рівнях: глобальному, на рівні ЄС і на рівні окремих держав. Нормативно-правова база Європейського Союзу в інформаційній сфері є дуже широкою та розгалуженою, основні документи постійно доповнюються та розширяються з огляду на зміни, які відбуваються в європейських країнах і у світі в цілому. 
     Загальна політика в галузі інформації та комунікації втілюється через основні органи і спеціалізовані структури об’єднання – Європейську Раду, Європейську Комісію, Генеральний Директорат з інформаційного суспільства, Форум інформаційного суспільства ЄС, Генеральний Директорат з освіти і культури та через інформаційні центри у країнах-членах організації та за її межами [11].
     Інформаційну політику ЄС можна розглядати крізь призму двох основних параметрів: транс’європейської та національної складових. Її основу складає транс’європейський інформаційний простір, що охоплюєінформаційну діяльність транснаціональних європейських структур і фактично визначає функціонування національних інформаційних просторів країн, що включені у транс’європейські процеси. 
     Інформаційна інфраструктура транс’європейської інформаційної політики включає:
     * організаційні структури, що забезпечують її формування, функціонування та розвиток;
     * правову складову – систему правового забезпечення зазначеного інформаційного простору;
     * інформаційно-телекомунікаційні структури – це загальноєвропейські комп‘ютерні, телекомунікаційні мережі та системи спеціального призначення і загального користування, мережі та канали передачі даних, засоби комутації й управління інформаційними потоками;
     * інформаційні технології – організована сукупність транс‘європейських систем, засобів, методів і способів, яка на базі інформаційної інфраструктури забезпечує процеси обробки, зберігання, розвитку, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів;
     * система транс’європейських засобів масової інформації та комунікації – це єдність друкованих та електронних ЗМІ – теле-, радіокомпаній, інформаційних агентств, комплексів книговидання, кінематографічного, бібліотечного, архівного тощо.
     Організаційну компоненту транс’європейського інформаційного простору складає широка мережа інформаційних установ та організацій, що забезпечують існування і розвиток інформаційної сфери європейського суспільства. До міжнародних інститутів Європи, що є суб‘єктами транс‘європейської інформаційної політики прийнято відносити Раду Європи, Європейський Союз, організації з безпеки і співробітництва в Європі, Північноатлантичного договору та центральноєвропейської ініціативи. Вони здійснюють активну транс‘європейську політику в інформаційно-комунікаційній галузі, співпрацюючи як із міжнародними організаціями, альянсами та неурядовими інституціями, так і з окремими державами; сприяють створенню європейських інформаційних мереж, інтеграції засобів масової інформації та комунікації, формуванню науково-технічного потенціалу в галузі інформаційно-комунікаційних ресурсів, інтенсифікації дослідницької діяльності та створенню нормативно-правової бази інформаційної діяльності в Європі. Кожна з перелічених організацій має систему органів, що діють у рамках транс‘європейського інформаційного простору. 
     Європейський Союз, що грає важливу роль у розвитку та регулюванні європейської інформації та комунікації. Він реалізує свою місію через основні органи та спеціалізовані структури організації – Європейську Раду, Європейську комісію, генеральні директорати з інформаційного суспільства, освіти та культури, Форум інформаційного суспільства ЄС, інформаційні центри у країнах-членах організації тощо.
     Європейська комісія займається розробкою та реалізацією інформаційно-комунікаційної стратегії і політики ЄС, створює відповідну регулятивну та правову бази європейського інформаційного простору, здійснює функції контролю за його розвитком. Фахівці вважають, що вона стала першою європейською структурою, що запровадила систему підтримки інформаційної економіки як одного з найважливіших чинників своєї промислової політики.
     Особливу роль у функціонуванні європейського інформаційного простору грають представництва Європейської комісії, що координують діяльність локальних інформаційних центрів. Вони існують у всіх державах-членах ЄС, а також в інших країнах. Ними виконується широке коло завдань, деякі з яких аналогічні тим, що здійснюють посольства та консульські установи.
     В інформаційній сфері діяльність представництв Європейської комісії розвивається за двома напрямами:
     * інформування Єврокомісії про події та процеси, що відбуваються в цій країні;
     * надання державам, діловим і політичним колам, громадянам інформації про Європейський Союз, його політику та законодавство.
     Між працівниками представництв Єврокомісії, які є посадовими особами європейських співтовариств, здійснюється розподіл праці: у завдання одних входить встановлення контактів із пресою та політиками, інші спеціалізуються на наданні консультацій про можливості отримання фінансової допомоги ЄС і т. д. Також існують відділи документації.
     Консультанти, які працюють у представництвах (у тому числі системи «Команда Європа»), здійснюють інформування зацікавлених громадян та організацій із різних аспектів змісту права Європейського Союзу. У багатьох існує спеціальний час для відповідей на запитання по телефону; допускаються питання поштою, факсом, електронною поштою. Крім того, представництва отримують і розповсюджують різноманітні види безкоштовних публікацій, призначені для інформування широких верств громадян про Європейський Союз. Вони видаються мовою відповідної країни ЄС, а для представництв Єврокомісії в закордонних державах Європейське агентство офіційних публікацій випускає спеціальні брошури їх мовою (у тому числі й російською)[12]
     Реалізація програм і проектів, спрямованих на становлення європейського інформаційної політики, здійснюється не лише з допомогою міжурядових європейських організацій, але і при підтримці неурядових, що діють у галузі інформації та комунікації. До неурядових європейських інститутів, що є суб‘єктами транс‘європейської інформаційної політики можна віднести:
     1. Європейські неурядові організації загальної компетенції.
     Перші – це Європейський центр парламентських досліджень і документації, що забезпечує розвиток міжнародних відносин у галузі інформації та комунікації на рівні громадських організацій, наукові дослідження міжнародних проблем комунікації, формування суспільної думки щодо стратегії розвитку цивілізації, сприяє участі НУО у виробленні міжнародної політики в цій сфері тощо.
     2. Європейські неурядові організації спеціальної компетенції.
     До них відносяться такі: Європейський союз асоціацій наукових журналістів, Європейський інститут медіа, Європейська асоціація підготовки журналістів; організації телерадіомовлення – Європейська асоціація комерційного телебачення, Європейська телерадіомовна спілка, Європейська рада комерційного телебачення; друкованої преси та реклами – Союз преси країн ЄС, Європейський рекламний тріумвірат, Європейська асоціація рекламних агентств; інформаційних і комунікаційних послуг (кабельного, супутникового, електрозв‘язку, мультимедіа, мережевого й інтернет-зв‘язку) – Європейська комісія поштового, телеграфного та телефонного зв‘язку, Європейський форум мультимедіа, Європейська аудіовізуальна обсерваторія, Європейська спілка операторів кабельного зв‘язку, Європейська асоціація інформаційних послуг, Європейське космічне агентство; з наукових, аналітичних і прикладних досліджень спеціалізованих галузей інформаційних відносин – Європейська асоціація досліджень з розвитку інформаційних технологій, Європейська рада наукової інформації.
     Ще один компонент європейської інформаційної політики охоплює інформаційно-телекомунікаційні системи – загальноєвропейські комп‘ютерні, телекомунікаційні мережі та системи спеціального призначення і загального користування, мережі та канали передачі даних, засоби комутації й управління інформаційними потоками. З ними органічно пов‘язані інформаційні технології – організована сукупність транс‘європейських систем, засобів, методів і способів, яка на базі інформаційної інфраструктури забезпечує процеси обробки, зберігання, розвитку, поширення, використання та захисту інформаційних ресурсів.
     Комп’ютерні системи та програми як структурні складові елементи європейської інформаційної політики містять низку компонентів різного виду. Основою сучасної інформаційної політики, на думку В. Машликіна, є міжнародні інформаційні телекомунікаційні системи, наприклад, «Європейська інформаційна мережа з міжнародних відносин і регіональних досліджень» (EINIRAS), «Міжнародна мережа з безпеки» (1SN), «Консорціум військових і цивільних організацій з європейської безпеки» (Consortium Pf) [13].
     Систему ECLAIS (EC Library Automated Catalogue) містить автоматизований каталог Бібліотеки Єврокомісії в Брюсселі та дозволяє ознайомитися з науковими працями, присвяченими різним аспектам європейської інтеграції та права Європейського Союзу. Подібні функції й у системи ЕPISTOTE, банк даних якої включає понад 10 тис. публікацій про ЄС. Свою інформаційну систему та базу даних має і Європарламент – EPOQUE (europa.eu.int) (European Parliament Online Quiry). Поряд із відомостями про діяльність представницького органу Європейського Союзу в ній подані матеріали національних парламентів країн-учасниць ЄС. Дослідники називають і інформаційну систему, яка містить банк даних про діяльність усіх інститутів та органів Європейського Союзу, їх підрозділів, BIAS, і мережу ЄВРОНЕТ, що поширює технічні, наукові, юридичні, соціально-економічні дані в Європейському Союзі, і банк даних EUROBASE з соціально-політичних проблем розвитку західноєвропейських країн, і Програму європейського технологічного співробітництва «ЕВРИКА», що передбачає широкий обмін даними та досягненнями в області інформатизації між її учасниками. 
     Офіційні сайти Європейського Союзу створюють певний технологічний комплекс: офіційний сайт ЄС ? www.europa.eu.int; Європейське агентство офіційних публікацій ? eur-op.eu.int; Європейський парламент ? www.europarl.eu.int; Суд європейських співтовариств ? curia.eu.int/en; Європейський центральний банк ? www.ecb.int; Європейське агентство з навколишнього середовища ? www.eea.eu.int; Асоціація Європейських досліджень ? www.aes.org.ru; Екологічне законодавство ЄС ? www.eel.nl.
     Система засобів масової інформації та комунікації також є складовою транс‘європейської інформаційної політики та включає сукупність друкованих та електронних ЗМІ – теле-, радіокомпаній, інформаційних агентств, комплексів книговидання, кінематографічного, бібліотечного, архівного тощо.
     Одне з головних періодичних видань, що є компонентом транс‘європейського інформаційного простору, є Офіційний журнал ЄС (Official Journal of the European Union), який на регулярній основі публікує законодавчі акти, пропозиції, а також інші рішення, підготовчі документи інститутів Союзу. Його номери виходять у світ практично щодня. Він має три серії. Це єдиний періодичний журнал, що публікується кожен робочий день на всіх офіційних мовах ЄС.
     Він складається з кількох випусків:
     * L – законодавство (регламенти, директиви, постанови, міжнародні договори, а також рекомендації та висновки);
     * C – інформація та повідомлення (звіти про пленарні засідання Європарламенту, повідомлення про справи, що надійшли на розгляд Європейського суду, поточний валютний курс євро, законопроекти Єврокомісії, висновки Європарламенту, економічного та соціального комітету, висновки Рахункової палати, тексти програм Співтовариства, резолюції Європарламенту й ін.;
     * S – додатки (державна закупівля, зорієнтована на підприємців, носить рекламно-інформаційний характер);
     * електронна версія серії C, відома як OJ-CE (документи, опубліковані тут, мають тільки електронний вигляд) [14]
     Крім офіційного журналу структури ЄС видають:
     1. «Повідомлення Європейського суду» – спеціальне видання для офіційного оприлюднення повних текстів усіх рішень органів судової влади ЄС, що виходить на всіх офіційних мовах ЄС.
     2. Бюлетень Єврокомісії «СОМ» (СОМ Documents), де можна отримати повну інформацію про всі її дії, рішення, пропозиції.
     3. «Повідомлення Європейського парламенту» та додаток до Офіційного журналу «Дебати в Європейському парламенті», де відповідно розміщується інформація про діяльність Європарламенту.
     4. «Бюлетень Економічного і соціального комітету».
     5. «Каталог чинного законодавства Співтовариства та інших актів інститутів Співтовариства», де можна отримати вичерпну інформацію про нормативні акти, судові рішення або інші документи ЄС: дати прийняття та публікації в Офіційному журналі, відомості про всі внесені згодом поправки. Хронологічний індекс тут доповнюється алфавітним, який дозволяє здійснювати предметний пошук потрібних нормативних актів і судових рішень за ключовими словами, визначальним зміст документів [15].
     Ресурсна складова європейського інформаційного простору охоплює окремі документи та їх масиви, результати інтелектуальної, творчої й інформаційної діяльності, бази та банки даних, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди й інші, що містять знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації.
     EUR-Lex – щодня обновлювана база даних законів ЄС, що містить повні тексти рішень, прийнятих Європейським судом (прецедентне право); пропонованих нових, діючих зведених законів; договорів ЄС. 
     Головною складовою транс‘європейського інформаційного простору є такий ресурс, як Європейська цифрова бібліотека, ідею створення якої підтримали Єврокомісія, Європарламент та уряди європейських країн. Аналітики зазначають, що у межах 5-ї, 6-ї та 7-ї рамкових програм ЄС були здійснені та зараз знаходяться у стадії реалізації ряд науково-дослідницьких і технологічних проектів. Їх цілі варіюються від координації дій по оцифровуванню, розробці пошукових механізмів по роботі зі звуком і зображенням до формулювання загальних стандартів, технологій оцифровування, створення цифрових музеїв, архівів, бібліотек тощо. 
     Велике значення в цій царині мала реалізація програм «еEurope 2002», «eEurope 2005», «e-Content» та «e-Contentplus». «e-Content» – складова проекту e-Europe – програма підтримки виробництва, поширення та використання європейського контенту та багатомовності всесвітньої мережі. Тут оцифровування розглядається як необхідний крок для створення інформаційних ресурсів, фундаменту електронної Європи. Однією із цілей «eContent» є стимулювання створення європейських інформаційних ресурсів і забезпечення доступу до них через глобальні мережі для того, щоб повністю використовувати можливості, надавані цифровими технологіями, для переходу до суспільства, заснованому на знанні. Програма «eContentplus1» – продовження «eContent» – була також зорієнтована на просування на ринок європейських цифрових інформаційних ресурсів
     На створення ресурсної складової транс‘європейської інформаційної політики спрямовані такі програми:
     * AGAMEMNON – використання мобільних телефонів 3D із вбудованими камерами для надання інформації про археологічні сайти та музеї під відкритим небом, оптимізація маршруту, передача зображень у базу даних;
     * BRICKS – інтегрована система, що пропонує функціональні можливості для нового покоління цифрових бібліотек, яка включає у себе «Цифрові музеї», «Цифрові архіви» й інші системи цифрової пам‘яті;
     * CALIMERA – мережа експертних центрів для поширення інформації про діяльність регіональних музеїв, архівів, бібліотек, координації їхньої роботи, розробки методик і рекомендацій;
     * IMAGINATION – пошук по зображеннях та інших нетекстових об‘єктах у мультимедіа архівах із використанням технології вбудованих метаданих і автоматичного анотування;
     * PRESTOSPACE – збереження аудіовізуальної спадщини (теле-, радіоархіви, музеї, бібліотеки) й ін. [16].
     Ці та багато інших програм мають сприяти перетворенню європейських інформаційних ресурсів на рушійну силу розвитку транс‘європейського інформаційного простору. Розвиток транс‘європейського інформаційного простору включає процеси формування мегаструктур і мегасуб‘єктів інформаційної діяльності європейського масштабу. У ньому відбувається об‘єднання інформаційних і піар-агенств, телекомунікаційних компаній і виробників програмно-технологічного забезпечення. Створення ЄІП обумовлює подолання традиційних диспозицій країн і регіонів, має місце системна взаємодія суб‘єктів інформаційного життя. Завдяки новим інформаційно-телекомунікаційним технологіям формуються мережеві суспільні комунікації, налагоджуються зворотні зв‘язки між транс‘європейськими інститутами та національними державами, забезпечується вільний доступ до соціально важливих та особисто корисних відомостей [17].
     Саме тому ЄС у країнах-учасницях, національних університетах і бібліотеках були відкриті спеціальні інформаційні центри, які поділяються на кілька видів:
     * інформаційні центри в Європі (Information Centres on Europe) у великих містах Європейського Союзу;
     * інформаційні пункти Євро (EURO Info Points) у різних частинах ЄС;
     * європейські інформаційні центри (Еuro Info Centres) для підприємців і компаній малого та середнього бізнесу;
     * європейські довідкові центри (Еuropean Reference Centres) в університетах або інших освітніх установах ЄС та інших країн (1/3 на території ЄС, 2/3 – за кордоном);
     * європейські депозитарні бібліотеки (European Depository Libraries) у найбільших національних книгозбірнях держав-членів та інших країн;
     * євробібліотеки у Великобританії, Іспанії та Данії;
     * локальні міські інформаційні центри (Local Urban Information Centres), призначені для інформування мешканців міст ЄС про програми та заходи співтовариства, які торкаються соціально-економічних інтересів городян;
     * сільські інформаційні пункти (European Rural Information and Promotion Carrefours) – мережа поширення відомостей у селах, метою якої є інформування всіх зацікавлених груп громадськості (фермерів, агентства з розвитку і т. д.) за допомогою різних засобів: публікацій, документації, баз даних тощо; об‘єднання операторів, зайнятих у сільському господарстві, і тим самим стимулювати ініціативи, зокрема шляхом сприяння встановленню партнерських стосунків і здійснення проектів; розвиток більш тісних відносин між сільськими місцевостями шляхом сприяння обміну інформацією та досвідом, транснаціональні проекти співпраці; забезпечення системи зворотного зв‘язку місцевого та регіонального рівнів ЄС;
     * система Європраво (EURO-Jus) з професійних юристів, які надають консультації громадянам і юридичним особам щодо різних аспектів застосування права ЄС;
     * система європейських центрів документації (European Documentation Centres (EDC)) заснована з метою сприяння та координації навчальних і дослідницьких проектів у галузі європейського права;
     * Європейське агентство офіційних публікацій (EUR-OP), створене в 1969 р., здійснює заходи щодо інформаційного забезпечення всіх сторін діяльності Європейського Союзу в галузі традиційних (друкованих) і нових (електронних) засобів поширення інформації. Воно поєднує функції перекладу матеріалів, видавництва, друкарні та розповсюджувача публікацій ЄС: офіційного журналу й іншої періодики (понад 80), окремих випусків правових актів, статистичних та інших довідників, монографій і брошур, призначених для широкої публіки, правових, економічних і статистичних «євробаз», відеоматеріалів і т. д. Найбільш часто замовниками виступають Європарламент, Єврокомісія, а також її структурні підрозділи (генеральні директорати, Статистичне агентство й ін.). EUR-OP має спеціалізовану мережу відділів із розповсюдження публікацій ЄС, розташованих у всіх державах-членах, а також із продажу в інших країнах. Завдяки EUR-OP забезпечується інформування громадян, підприємств ЄС про прийняті законодавчі акти, діючі та передбачувані рішення Союзу, заповнюється «інформаційний вакуум». Ці ж цілі переслідують створювані на локальному рівні спеціальні інформаційні центри та центри документації [18].
     Щоб підтримувати зв‘язок із громадянами, приймаються заходи в таких областях:
     – сприяння обміну передовим досвідом щодо навчання громадян, розвиток єдиного освітнього інструменту, а також упровадження інституту європейських учителів, які забезпечуватимуть громадянську освіту в мережі;
     – підключення всіх європейських бібліотек у цифровій формі;
     – створення нових місць зустрічей для європейців;
     – розширення програм, які дозволяють громадянам відвідування установ;
     – створення інтернет-форумів на веб-сайтах ЄС;
     – перегляд мінімальних стандартів для консультацій із метою забезпечення більш збалансованого представництва інтересів груп;
     – організація спільних відкритих дискусій, у ході яких основні установи будуть відповідати на питання з боку громадськості [19]
     Складовими інформаційної політики ЄС також є окремі інформаційні політики країн-членів ЄС, здійснювані на національному рівні.
     Інформаційна політика федерального уряду Німеччини включає концепцію вільного транскордонного обміну інформацією, в.......................