Экспрессионизм в новелистике Василия Стефаника

Министерство образования и науки Российской Федерации
Федеральное государственное автономное образовательное учреждение высшего образования
Таврическая академия (структурное подразделение)
ФГАОУ ВО «КФУ имени В. И. Вернадского»





                                    Кафедра украинской филологии

Экспрессионизм в новелистике Василия Стефаника

ВЫПУСКНАЯ КВАЛИФИКАЦИОННАЯ РАБОТА
Студентки___5___ курса __ группы ЗФО








Направление подготовки 6.020303 Филология (украинский язык и литература)

Москаленко Оксаны Сергеевны

Форма обучения: заочная

Научный руководитель
д. филол. н., проф.                    ______________                   В. И. Гуменюк
уч. степень, уч. звание                                                  подпись, дата                                            инициалы, фамилия

Зав. кафедрой
д. филол. н., проф.                    ______________                   В. И. Гуменюк
уч. степень, уч. звание                                                  подпись, дата                                            инициалы, фамилия






Симферополь – 2016

Міністерство освіти та науки Російської Федерації
Федеральний державний автономний освітній заклад вищої освіти
Таврійська академія (структурний підрозділ)
ФДАОЗ ВО «КФУ імені В.І. Вернадського»





                                    Кафедра української філології
Експрисіонізм у новелістиці Василя Стефаника

ВИПУСКНА КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА
Студентки___5___ курсу _групи ЗФН








Напрям підготовки 6.020303 Філологія (українська мова та література)

Москаленко Оксани Сергіївни

Форма навчання: заочна

Науковий керівник
д. філол. н., проф.                    ______________                   В. І. Гуменюк
наук. ступінь, наук. звання                                                   підпис, дата                                           ініціали, прізвище

Зав. кафедри
д. філол. н., проф.                    ______________                   В. І. Гуменюк
наук. ступінь, наук. звання                                                   підпис, дата                                           ініціали, прізвище






Сімферополь – 2016
    
ЗМІСТ
    
ВСТУП…………………………………………………………….………
2
РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ВАСИЛЯ   СТЕФАНИКА…………………………………………………………….
7
1.1. Особливі риси творчості письменників 
«Покутської трійці»………………………………………………....
7
1.1. Творча діяльність Василя Стефаника у контексті літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. ….................
    
20
РОЗДІЛ ІІ. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА СПЕЦИФІКА НОВЕЛ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ……………………………………………….
28
    2.1. Загальній огляд творів………………………………………….
28
    2.2. Особливості стилю письменника (на прикладі новели «Кам’яний хрест»)………………………………………………………...
37
РОЗДІЛ ІІІ. ЕКСПРЕСІОНІЗМ В ХУДОЖНІЙ СТРУКТУРІ НОВЕЛ ПИСЬМЕННИКА …………………………………………….
44
    3.1. Художня деталь, як засіб узагальнення. Символіка назв творів………………………………………………………………………
44
    3.2. Портрет і портретна деталь у новелах письменника…………
55
РОЗДІЛ ІV. ЕКСПРЕСІОНІЗМ В ОКРЕСЛЕНІ ПОСТАТЕЙ ПЕРСОНАЖІВ…………………………………………………………...
62
    4.1. Характери художніх персонажів……………………………….
62
    4.2. Герой в межових ситуаціях…………………………………….
75
    4.3. Постать емігранта у творах Василя Стефаника………………
83
ВИСНОВКИ…………………………………………………………….
92
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………….
101
    
ВСТУП
    В українській літературі кінця XIX-початку XX ст. значне місце посів жанр короткої психологічної новели, в якій автори, окрім соціальних конфліктів епохи, прагнули розкрити складні душевні переживання свого сучасника. Найвизначнішим майстром такої новели був Василь Стефаник. Написав він кілька десятків новел, але ці твори настільки оригінальні й художньо досконалі, що поставили його ім’я поруч з іменами найвидатніших новелістів світу.
    Уже після появи перших новел В. Стефаника І. Франко особливо виділив його серед тогочасних молодих прозаїків. Він писав: «Але найбільшим талантом серед тої групи визначається Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка... Стефаник – абсолютний пан форми... Стефаник ніде не скаже зайвого слова...» [74,c. 35].
    Стефаниковий експресіонізм, знищуючи описовість, етнографізм, орнаментальну екзотику, виявився несподівано-вибуховим явищем української культури. 
    Одразу заговорила й критика. І. Труш однозначно поставив В.Стефаника у найвищий контекст вітчизняного письменства: «Шевченко, Франко, Стефаник».
    Вкупі з високою оцінкою Франка, літературознавча думка однозначно високо оцінювала творчість В.Стефаника. 
    О.Черненко, авторка першої монографії про експресіонізм В.Стефаника, писала, що він «прищепив експресіонізм на український грунт, втілив його в українську народну тематику, до того ж надихав його чаром української природи та фольклору» [78, с.76].
    Проблемі дослідження індивідуального стилю письменника присвятили багато своїх праць науковці: С. Бибик, В. Виноградов, Г. Винокур, М. Грицюта, Н. Дужик, С. Єрмоленко, Н. Єсипенко, С. Крижанівський, М. Кучинський, Б. Ларін, В. Лесин, Л. Луців, М. Музичка, П. Хропко та інші.
    Актуальність дипломної роботи. У цілому ґрунтовні дослідження, присвячені творчості В. Стефаника, акцентовані на певних її аспектах, проблемах, часових відрізках, рельєфно окреслили оригінальний багатогранний художній світ письменника, його світоглядні й естетичні засади. Актуальність даного дослідження зумовлена, власне, потребою в цілісній науковій, аналітичній і системній інтерпретації наративу Стефаника з урахуванням сучасних методологічних підходів, послідовному простеженні збагачення концепції людиноцентризму та естетизму як стилю, як визначальної ознаки художнього світу письменника. 
     Мета дослідження – з'ясувати художню неповторність прози Василя Стефаника у контексті літературного процесу кінця ХIХ – початку ХХ століття, на основі цього більш глибоко осмислити інтенсивність сюжету, специфіку композиції, жанрові особливості, поетику художнього слова, роль художньої деталі, мистецтво оповідача.
    Мета дипломного дослідження передбачає вирішення таких завдань:
* проаналізувати літературно-критичні праці присвячені творчості Василя Стефаника;
* охарактеризувати основні тенденції суспільно-культурного процесу кінця ХІХ–початку ХХ ст.
* визначити ознаки літературного новаторства «Покутської трійці» та місце В. Стефаника в цьому процесі; 
* простежити рух домінантних тем і образів, увиразнення національного та філософсько-психологічного початку в наративі Стефаника з погляду втілення в них української моделі буття;
* розкрити особливості стилю та жанрову специфіку творчості митця;
* виявити художню деталь, як засіб узагальнення в творах Стефаника;
* розглянути особливості портретного опису героїв та передачу письменником засобів художньої мови їхніх характерів;
* описати стан героїв у межових ситуаціях в новелах Стефаника та постать емігранта у його творчості.
    Об’єктом дослідження стала творча спадщина В. Стефаника в усіх її жанрових різновидах, зокрема ранні поетичні твори, новели «Камінний хрест», «Кленові листочки», «Новина», «Злодій», «Басараби» та багато інших.
    Предметом аналізу є художні засоби та теми, властиві експресіоністичному стилю писання, в творчості Василя Стефаника.
    Теоретико-методологічні засади. Базовими у розкритті специфіки творчого стилю В. Стефаника стали теоретичні праці наступних дослідників: Вассиян Ю. «Митець із землі зроджений», Гаєвська Л. «Василь Стефаник: Поетика стилю», Гладкий В. «До питання про психологію творчості Василя Стефаника», Грицюта М. «Василь Стефаник», «Художній світ В. Стефаника», Єфремов С. «Стефаник і його школа», Кодак М. П. «Психологія і поетика творчості Василя Стефаника», Крижанівський С. «Василь Стефаник. Критико-біографічний нарис»,  Лесин В. «Василь Стефаник – майстер новели», Піхманець Р. В. «Із покутської книги буття: Засади творчого мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича» (монографія), Погребенник Ф. «Сторінки життя і творчості Василя Стефаника» та інші.
    Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою є системно-цілісний підхід до вивчення творчої спадщини Василя Стефаника на історико-теоретичному та практичному рівнях, що зумовлено метою та характером дослідження. Системний аналіз окремих творів, складних історико-літературних явищ і естетичних явищ. Аналіз змісту наративу ґрунтується на соціально-генетичному методі; жанрова специфіка творів визначається за порівняльно-типологічним методом. Застосування порівняльно-типологічного методу дало змогу провести зіставлення основних ознак письма, комплексу ідей і мотивів творчості В. Стефаника та інших представників «Покутської трійці»; використано елементи компаративного аналізу; зосереджено увагу на інтертекстуальності, певних перегуках із творчістю інших українських митців. Метод систематизації та узагальнення наукових даних і передового педагогічного досвіду допоміг у глибшому розкритті естетичних пошуків та особливостей письма В. Стефаника як єдиної системи стилю письменника.
     Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дипломна робота є однією з небагатьох спроб цілісної естетичної оцінки та системного аналізу жанрової природи, образності, композиції, стильової своєрідності прози Василя Стефаника. Доробок письменника став об’єктом системного літературознавчого дослідження, результатом якого є цілісний аналіз естетичної моделі світу, що розглядається в постійному взаємозв’язку з художнім світом творів В. Стефаника. 
    У дослідженні виявлено нові аспекти еволюції оригінального творчого методу автора в синхронному контексті української прози кін. ХІХ-поч. ХХ століття, проаналізовано її домінантні концепції, мотиви, образи, котрі досі розглядалися лише частково.
    Розкриття специфіки функціонування етноміфологемної прози та з’ясування рівня її естетичної самодостатності в авторському тексті становить перспективний напрям дослідження художньої спадщини В. Стефаника.
    Теоретичне значення. Результати дослідження сприятимуть подальшому ґрунтовному вивченню історії української літератури, зокрема прозі, і виробленню нових підходів в осмисленні й інтерпретації наративу В. Стефаника, окреслені в нових теоретичних, історико-літературних чи компаративістичних студіях його місця в літературному процесі кін. ХІХ-поч. ХХ століття та неповторного внеску в українську й світову літературу. Результати дослідження мають значення для подальшого теоретичного з’ясування і практичного, текстового дослідження понять художнього світу («другої реальності») письменника, його авторської моделі буття.
    Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що їх можна буде використати для подальших літературознавчих розвідок, присвячених прозі як аналізованого, так і наступних періодів, зокрема творчості Стефаника та інших письменників із «трійці». Положення та висновки дипломної роботи в змозі прислужитися для розробки навчальних програм у вищих навчальних закладах і загальноосвітніх установах. Також матеріали дипломної можуть використовуватися під час написання посібників, підручників, у процесі проведення навчальних курсів з «Історії української літератури кін. ХІХ-поч. ХХ ст.», спецсемінарів, спецкурсів та факультативів як для вузів, так і для школи, а також у процесі підготовки курсових і випускних робіт. 
    Структура та обсяг дипломної. Наукова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на два підрозділи, четвертий – на три, висновків, списку використаних джерел, що нараховує 84 позиції. Обсяг основного тексту –102 сторінки.
    
РОЗДІЛ І. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
    
    1.1. Особливі риси творчості письменників «Покутської трійці»
    
    Українська література, кінця ХІХ – початку ХХ століття на Західній Україні розвивалася в силу суспільних обставин. Галичина, Покуття були поневолені цісарською Австро-Угорщиною. З 90-х років тут посилювалася боротьба трудящих проти поневолення та гніту цісаря, австрійських борців польської шляхти. Демократичні письменники Західної України гуртувалися тоді навколо славного письменника і мужнього революціонера Івана Франка, вважали себе його «наслідниками». 
    Отже, розглянемо творчість Василя Стефаника, Леся Мартовича і Марка Черемшини. Новелістів – своєрідного мистецького тріумвірату в нашій прозі, кожен з яких є самобутньою і цілком оригінальною творчою особистістю.  
    Творчість В.Стефаника талановитого українського письменника – реаліста, неперевершеного майстра стислої соціально-психологічної новели – припадає на кінець ХІХ та першу третину ХХ століття. Західна Україна в той час була гноблена то цісарською Австро-Угорщиною, пізніше Стефаників край став ареною кривавих боїв першої світової війни, згодом Західну Україну прихопила буржуазно-шляхетська Польща і боярська Румунія. 
    Майстерна і новаторська творчість Стефаника помітно впливала на дальший розвиток української прози, брала участь у підготовці того духовного плацдарму, на якому починали свою творчість західноукраїнські й східноукраїнські письменники. 
    Василь Стефаник став на Україні творцем дуже стислої соціально-психологічної новели.  Цій новелі були властиві: виключний локанізм;  прихований, але глибокий ліризм і драматизм;  зосередження уваги не на описі зовнішніх виявів життя, а на відтворення складних душевних трагедій селян, породжених соціальними, сімейно-побутовими іншими причинами. 
    В. Стефаник будує свої новели переважно на одній гострій драматичній події, що особливо чітко виявляє характер людини, її складне внутрішнє життя, Автор не вдавався до докладного опису етнографії, сільських звичаїв і обрядів, хоч вони на Покутті були мальовничі, не давав широких пейзажних картин. У його творах мало «зовнішніх» подій, нема докладних, зображених у часовій послідовності життєвих історій персонажів, деталізованих портретів. Авторські описи зведені до мінімуму й нагадують ремарки в драмі. Говорять і роздумують персонажі, «самосильно» виявляючи себе. Тому на першому плані – діалоги й монологи, що відзначаються великою майстерністю. Драматизмом, що виявлявся в глибокому відтворенні складних душевних переживань, а також зовнішньою будовою новели Стефаника часом нагадують маленькі драми або драматичні сцени.
    Склалося так, що самобутня постать Леся Мартовича в українському письменстві початку нашого століття досить довго залишалась в тіні. За життя письменника не вийшла і половина того, що він створив. Літературна критика зігнорувала його оригінальний талант, записавши такого неповторного гумориста й сатирика на правах учня в новелістичну «школу» Стефаника. Художня спадщина Леся Мартовича й досі повністю не зібрана, достатньо не вивчена. 
    В українській літературі Лесь Мартович є неперевершеним гумористом-сатириком. Художню спадщину письменника складають 27 оповідань, повість «Забобон». Декілька наукових розвідок і рецензій, низка публіцистичних статей, невелика група листів. 
    Вже в четвертому класі гімназії писав поезії проти учителів, повні злоби й насмішки». Перше оповідання «Нечитальник» (1889), видане окремою брошуркою, залишилось непомічене критикою Анонімний дебют Мартовича залишився майже невідомим. Справжній літературний виступ молодого письменника відбувся у 1898 р. на сторінках «Літературно-наукового вісника», коли побачила світ його «Мужицька смерть». Як письменник із своїм світосприйманням, вже виробленою манерою письма Мартович виступив у трьох збірках: «Нечитальник» (1900), «Хитрий Панько і інші оповідання» (1903), «Стрибожий дарунок і інші оповідання» (1905). Після смерті письменника в різних виданнях появилися такі твори, як «Забобон», «Пророцтво грішника», «Жирафа та Ладо», «Народна ноша», «Винайдений рукопис про руський край» а інші, що розкрили нові, уже істотні риси його літературного портрета [32, c. 10]. Як автор названих вище трьох збірок, Мартович зайняв визначне місце в літературному процесі Галичини й Буковини. 
    Період активної літературної діяльності Мартовича припадає на невеликий проміжок часу – 1898-1905 рр. 
    В наступне п’ятиріччя Лесь Мартович, за дуже незначними винятками, нічого не писав. У його творчості була перерва, причини якої слід шукати і в тогочасних суспільно-політичних обставинах, і в самому характері, і в психічному стані автора, якого хвороба та злигодні життя інколи приходили до відчаю, і він кидав перо... Але і в цей період Мартович не випадав з літературного процесу: після виходу останньої прижиттєвої збірки твори письменника передруковували різні періодичні видання; до деяких, особливо гострих, його оповідань («Війт», «Смертельна справа», «Хитрий Панько» та інших) була привернута увага прогресивної громадськості, оскільки вони знавали цензурних заборон, навколо них виникали суперечки навіть в австрійському парламенті [31, c. 45].
    Переклади творів Леся Мартовича російською та іншими слов’янськими мовам свідчили про те, що його творами зацікавилися не лише на Україні, а й за її межами. 
    Крім названих вище збірок і повісті «Забобон», у спадщині Мартовича знаходимо багато цікавих, але на жаль остаточно незакінчених творів, над якими працював в останні роки життя. Серед них – повість «Село Підойми», драма «Політична справа», що вперше були надруковані Юрієм Гомораком у 1943 році в підготовленому ним зібранні творів письменника. 
    Отже, у творчості Леся Мартовича можна визначити такі періоди літературного доробку: публікації 1889-1905 років, здійснені самим автором; прижиттєві передруки його творів і їх переклади різними мовами; окремі посмертні публікації раніше невідомих творів (низка оповідань, повість «Забобон»); видання спадщини письменника (різні за своєю повнотою і науковим рівнем підготовки текстів) післяреволюційного й післявоєнного часу. 
    Лесь Мартович належить до тих українських письменників, у творчості яких яскраво відображені важливі сторони соціально-національного й громадсько-культурного життя галицької групи українського народу. Письменник писав, головним чином, про життя українських прикарпатських селян, проте, на відміну від Василя Стефаника і Марка Черемшини, в його творчості охоплено ширину західноукраїнську етнографічну територію. Якщо в ранніх оповіданнях, зокрема в «Мужицькій смерті», йдеться про характерні риси життя й побуту населення Покуття, то в пізніших творах, особливо у повісті «Забобон», письменник відтворює картини народного життя з Рава-Руського повіту (тепер Львівської області), де він довгі роки жив і працював. 
    У мові творів Мартовича значною мірою відбилися характерні особливості говірок цих районів західних земель України, особливо Покуття. У «Нечитальник» і «Мужицька смерть», так само, як і у багато інших творах прозаїка, є виразне діалектно-локальне забарвлення. Мартович писав тогочасною українською літературною мовою, але з метою повнішого відображення душевного світу своїх персонажів, переважно селян Покуття, щедро користувався покутською говіркою, більше того, належав до тих письменників, які утвердили й право на існування в західноукраїнському відгалуженні нашої літератури [32, c. 45]. 
    Творчості Леся Мартовича характерна політична сатира. Центральною проблемою його творів є проблема соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій. 
    Лесь Мартович – один з найкращих у нашій літературі знавців села, побуту й психологій трудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибоку картину життя різних верст галицького села на межі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час у ньому відбувалися. 
    У ставленні до села письменник, як і його побратими Стефаник і Черемшина, був безкомпромісним: всі серцем люблячи тих, хто «ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови» (Франко), піднімаючи на їх захист полум’яне слово, Мартович висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність. Він намагався збудувати в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину. 
    Село для Мартовича – і болюча рана, і світла надія. І такі його твори, як «Мужицька смерть». «Хитрий Панько», «Смертельна справа», «Війт», «Забобон» та багато інших – цьому яскраве свідчення. Якщо мужицький світ письменник мав за що любити, мав і за що осуджувати панський світ, тих, хто жив з народної кривди, він тільки ненавидів, викривав їх своїм пристрасним сатиричним словом. Мартович протиставляв їх один одному, розкривав той непримиренний антагонізм, що існував між пригнобленими й пригноблювачами. Тому твори Мартовича, крім ідейно-художньої вартості, мають ще й важливе значення як документи часу, соціального стану трудящих верств галицького села кінця ХІХ – початку ХХ ст. 
    Письменник був талановитим гумористом і сатириком, який умів сміятись крізь сльози, смітися тим здавленим у горлі мужицьким сміхом, від якого стає моторошно, бо це сміх – болючий, трагічний. Лесь Мартович рідко коли вдавався до розважального безпредметного гумору. Сміх, іронія, сарказм і Мартовича – соціально значимі, політично вагомі, вони для письменника є гострою зброєю в боротьбі зі злом і несправедливістю. Сатира Мартовича в її найгостріших виявах має виразно політичний характер, своїм вістрям спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорської системи виборів, проти поневолювачів народних мас. 
    Особливістю гумору й сатири Мартовича є їх щиро народний характер, велика різноманітність образотворчих засобів і прийомів. Прекрасно знаючи усну народну поетичну творчість, Мартович широко використовує фольклорні сюжети, народний гумор, що б’є в його творах живим джерелом. Дійовими особами багатьох оповідань письменника є народні оповідачі, від імені яких ведеться розповідь. Лесь Мартович був великим майстром відтворювати в суді народного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекрасним знанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини. 
    Третім у «покутській трійці» був уродженець с. Кобаки Косівського району Іван Семанюк – Марко Черемшина (1874-1927). 
    Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту, Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Спостережливе око письменника-демократа і народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту. 
    Марко Черемшина здійснив творчий подвиг, написав головну книгу свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в «Карбах» воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту; в циклі «Село за війни», – воно «вигибає» під пострілами обох воюючих армій; у «Верховині» його прибирають до рук нові пани й орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально. 
    Протягом 1900 і 1901 рр. у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника «Карби. Новели з гуцульського життя», видану у 1901 році заходами студентського товариства «Молода Україна». Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на  одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття. 
    Після виходу «Карбів» у творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. 1901 року закінчив університет, але 1906 року одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина перебрався до містечка Делятина на Станіславщині (нині Івано-Франківщині) і працював адвокатом шість років, а у 1912 році  він відкрив власну адвокатську канцелярію у м. Снятині і там залишився до кінця свого життя. 
    У 1925 році у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини «Село вигибає», до якої ввійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання та переклади. 
    Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини. 
    Серед таких демократичних письменників виділяються троє – так звана «покутська трійця» – Василь Стефаник, Лесь Мартович та Марко Черемшина. Їх літературна діяльність була ідейно співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, Степана Васильченка – письменників, що їх творчість живилася насамперед революційно-демократичними ідеями Тараса Шевченка. Творили письменники у надто важких умовах. Літературна творчість стала справжнім подвигом для передчасно зломленого безпросвітними злиднями талановитого сатирика Леся Мартовича. В селі Русові біля Снятина пров’ю власного серця писав свої новели Василь Стефаник. Іван Семанюк – Марко Черемшина половину свого творчого життя також провів по закутках Гуцульщини. Тільки сильні і самобутні таланти здібні були прорвати товсту кору косності, затхлості, що панувала в усіх сферах життя галицької провінції, і вийти на шлях творення демократичної літератури. 
    Внаслідок діяльності письменників – демократів українська проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. піднеслась на новий, вищий, щабель. Захоплюючись цим, Іван Франко з гордістю говорив, що мати такі таланти не постидалась би ні одна далеко багатша від нашої література» [24, c. 67]. 
    Великий Каменяр відзначав, що в галицькій новелістиці тих часів плідно працювала «різнобарвна китиця індивідуальностей – Стефаник, Мартович, Черемшина...». «... Яке широке поле, яка різнорідність, яка свіжість, що віє майже з кожної з цих фізіономій! – захоплено говорив Іван Франко. Література в її цілості чимраз більше починає ставити не подібною до школи, де все підігнано під одні правила, а чимраз більше подібна до життя, де ніщо не повторюється, де нема правил без виємків, нема простих ліній і геометричних  фігур, де панує безконечна різнорідність явищ і течій» [31, c. 43]. 
    Творчість «покутської трійці» в своїй основі має багато спільного, але водночас кожен з письменників творча індивідуальність займає своє місце в літературі. 
    Так дослідник Р. Піхманець у своїй монографії вперше по-новому дивиться на твердження про Л. Мартовича, В. Стефаника та Марка Черемшину як певну ідейно-мистецьку єдність та цілісність, власне як «покутську трійцю» [51]. Дослідник послідовно простежує різні складові поняття «трійці». Він піддає сумніву, здавалося б, основоположне та «вічне» твердження нашої науки -висновок про них як близьких приятелів чи друзів. Тим часом «всі троє разом хтозна чи й зустрічалися», зокрема в 1910-х pp., – за словами дослідника, це документально не засвідчено. Саме тому літератрознавець слушно піддає сумніву докладний і колоритний, але, мабуть, усе ж значною мірою вигаданий опис зустрічі цих трьох письменників навесні 1914 р. у львівській «Народній гостинниці», який подала дружина Марка Черемшини Наталя Семанюк. Якщо така зустріч і відбулася, то «не була вона такою «теплою» і зумовлена аж ніяк не давніми приятельськими узами». Дослідник визнає правомірність спостереження свого колеги, літературознавця Євгена Барана, про те, що, приміром, «сам Стефаник ніколи себе близьким приятелем Мартовича не вважав», подає  аргументи колись загальноприйнятого твердження, ніби «всі троє належали до революційно-демократичного напряму в нашому письменстві, були вихідцями з трудових верств народу й жили в крайній нужді», заторкує тему Стефаникового лідерства чи навіть його «школи» в цьому тріо, приналежності митців до певного напрямку чи стилю (наприклад, імпресіонізму) сучасного їм історико-літературного процесу тощо [51, с. 341].
    Р. Піхманець докладно спинився й на характеристиці такого стереотипу щодо особливостей творчого мислення членів «трійці», як переважання в Леся Мартовича рис письменника-епіка, у Василя Стефаника – констант «драматичних чи навіть трагічних сполук, а Марка Черемшини – ліричних», що начебто мало свідчити про те, що тим самим вони своєю творчістю заторкнули всі аспекти естетичного аналізу дійсності. Дослідник розуміє цю проблему набагато глибше, слушно вважаючи, що «структура літературно-художнього таланту передбачає цілу низку компонентів, одні з яких є опорними, інші – провідними, а треті відіграють допоміжну роль або ж служать фоном, необхідним для продуктивної творчої діяльності». Відтак учений ніби ненав’язливо, уживаючи вирази на кшталт «насмілюся сказати», але водночас переконливо пише, що, скажімо, параметри художнього мислення Мартовича не вкладаються в жорстку характеристику його як епіка. Справді, літературознавчий аналіз письменницької спадщини цього митця засвідчує: «За зовнішнім «покровом» розважно-епічної оповіді приховане бурхливе життя неприкаяної душі, збуреної інфернальними комплексами». Тим часом, як зазначив дослідник, Мартович є екстравертом (тобто митцем, який скеровує свою «творчу енергію на навколишню дійсність») лише на тлі творчості В. Стефаника та Марка Черемшини, хоча «екстравертність будь-якого ґатунку – мисленнєвого, емоційного, сенсорного чи інтуїтичного – суперечила його душевній конституції». Однак поглиблений розгляд творчості Мартовича свідчить, що «за всіма ознаками він належав до інтровертного сенсорного типу». Натомість, як переконливо довів учений, саме «епічний лад» мистецької палітри «лірика» Марка Черемшини і «становить органічний компонент його художнього мислення». Така епічність, слушно завважує літературознавець, органічно пов’язана із творчим використанням специфічного для Гуцульщини жанру української усної народної словесності «співанок-хронік» чи «новин». Натомість дослідник не лише визнає наявність у художньому мисленні автора «Новини» «драматичних чи навіть трагічних сполук», а й аргументовано твердить: трагічне постає «головною категорією естетики Василя Стефаника», адже в його творах наявне домінування «вічних екзистенціальних проблем, як-от: життя і смерть, гріх і покута, добро і зло тощо, а також непомірна драматична напруга думки, тривога, знервованість й архетипний, «згущений» характер різних структурних компонентів». Стосовно Стефаника вчений доходить висновку, що «в основі художньої свідомості письменника лежать структури міфу, а конкретніше – міфо-ритуального комплексу». Погодьмося: цілком незвичний для українського літературознавства висновок, притому належно аргументований змістом цієї новаторської монографії.
    Загалом наведені в дослідженні аргументи переконливо засвідчують: бачимо тут очевидну неспівмірність «покутської трійці» з іншими літературно-мистецьки ми «трійця ми», зокрема «руською» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) та «кирило-мефодіївською», чи «київською» (Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш), члени яких принаймні певний час справді були досить дружними, приятелювали, працювали над реалізацією спільних проектів. До них, мабуть, можна було б додати й визначних українських драматургів-корифеїв М. Кропивницького, М. Старицького та І. Тобілевича (Карпенка-Карого), яких літературознавці поки не називають якоюсь «трійцею». До слова, Р. Піхманець чомусь обминув цей феномен української словесності. Можливо, це дало б додаткові аргументи для більш переконливого судження про сутність поняття «покутська трійця» [51]. Вступна частина монографії Р. Піхманця завершується невеликим, але містким висновком, який виступає й завданням основної частини дослідження: «Не викликає застережень <...> теза про самобутність естетичної свідомості й оригінальність творчого єства кожного з авторів покутського «товариського кола». Завдання полягає власне в тому, аби збагнути оту специфіку, чинники, які її визначали, а також їх засадничі художні конститутиви». Про це й ідеться у трьох розділах монографії, кожен з яких розглядає параметри художнього мислення членів «трійці»: «Таємниці заклятих скарбів: Генеалогія художньої думки Василя Стефаника», «Б’є смучя година»: Есхатологічні візії Марка Черемшини» та «Бунт крові»: Психологічне підґрунтя художньої думки Леся Мартовича». Неважко помітити, що найменше сторінок стосується розгляду творчого мислення Стефаника, аналізу творчості Марка Черемшини й Мартовича – відповідно 166 і 165) (Див. Піхманець Р. В. Із покутської книги буття: Засади творчого мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича: монографія / Роман Піхманець. – К. : Темпора, 2012. – 580 с.).
    Дослідник системно розглядає письменницьку спадщину трьох покутських майстрів слова, доречно використовуючи свої глибокі знання міфології та фольклору, напрацювання європейської філософської та літературно-естетичної думки, урешті –власні багаторічні студії над складними питаннями психології художньої творчості. Важливо, що, аналізуючи парадигму художнього світу письменників «покутської трійці», Р. Піхманець відштовхується від прояснення міфо-поетичних підвалин їхньої творчості, докладно розглядає структуру художніх текстів, символіку, образний світ, а власні узагальнення вдало ілюструє поглибленим мікроаналізом конкретного твору, сюжетної ситуації чи мотиву. Учений відмовився від традиційного ідейно-тематичного та образного розгляду художніх творів, прагнучи натомість усебічно осягнути фундаментальні засади художнього мислення цих визначних українських майстрів слова з Покуття, що надало монографії Р. Піхманця передусім методологічного спрямування, зробило її цікавою та потрібною не лише літературознавцям, а й фольклористам, дослідникам міфології, психологам, філософам.
    Дослідження Р. Піхманця цінне й численними конкретними спостереженнями над творчістю цих визначних митців, воно містить також низку настанов для майбутніх учених. Так, приміром, становлення творчої індивідуальності Марка Черемшини дослідникслушно пов’язує з романтизмом, зокрема «художньо-творчим досвідом Юрія Федьковича», водночас застерігаючи від спрощених уявлень «про Федьковичевих персонажів як благородних і завзятих у почуваннях лицарів, одержимих пристрастю, котрі знають лишень святкову одіж, кохання і зброю».
    Розглядаючи особливості художнього мислення Л. Мартовича, літературознавець звернув увагу на те, що митець «був із тих авторів, чия життєва і творча біографії найтісніше поєднані і визначають одна одну». Відтак автор монографії слушно взяв до уваги різні «документальні свідчення, усні оповідання, вигадки, анекдотичні історії, скандальні витівки і т. ін.», адже автор «Забобону» «мав славу надзвичайно обдарованого дотепника, затятого витівника, забіяки й лицедія-балагурника і вмів дійсність «ловити на гарячому», що було своєрідною інстинктивно-творчою реакцією на життєві «комікси».
    Новаторська праця Романа Піхманця насичена глибокими спостереженнями над творчістю все ж індивідуально різних митців, вона читається легко, цікаво, але водночас змушує читача замислюватися над кожним судженням ученого. Та подає новий ракурс із погляду на творчість «покутської трійці».
    Зазначимо з опрацьованого матеріалу спільне і відмінне у творчості цих трьох мистецьких постатей. 
    
Спільне.......................